– Бабусю, а татко скоро приїде? – Не доїхав татко, в лікарню везуть його. Світлана дивилася на бабусю і не могла зрозуміти, що трапилося і чому вона так говорить

Руде сонце майже сховалося за горою. Восьмирічна Світлана прилипла до вікна, торкаючись кінчиком носа скла, сподіваючись першою побачити батьківську вантажівку. І ось на сільській вулиці з-за повороту виринув самоскид, що підстрибував на вибоїнах.

– Татко, татко їде! – Світлана зістрибує з табуретки і біжить на вулицю, її світлі косички підстрибують по худеньких плечах.

– Ой, Світланко! – господар вантажівки схопив дочку сильними руками, які важко працюють весь день, піднімає над своєю головою, від чого Світлана заливається радісним сміхом. Потім, трохи опустивши, тримає її на руках. Вона притискається до лиця, відчуваючи щокою відрослу за день щетину.

– Гайда, покажу, що я тобі привіз.

Світлана вже здогадується, але мовчить, підігруючи батькові. Він кладе на стіл сумку, більше схожу на невеликий мішок, витягує з неї щось загорнуте в рудий папір. Розгортає, і Світланка бачить два печива. 

– Ось, подарунок від зайчика, – каже, посміхаючись, батько. – Їду вздовж поля, дивлюся, вухатий біжить, зупинився, а він мені й підкинув гостинець, – для Світланки, каже.

– А він сіренький?

– Сіренький і вушка довгі, – одним словом, вухатий.

Світлана здогадувалася, що печиво, разом з іншою їжею, поклала рано вранці мама, – батько весь день на роботі, додому повертається ввечері. Але татко так переконливо розповідав про зайця, що їй і самій вірилося, що простенький гостинець передав саме сірий зайчик.

– А ось ще дивись, – батько засунув свою широку долоню в мішок і дістав звідти пакет, згорнутий з газети. Він тримав пакетик в руках, а Світлана розгортала: в пакеті лежали ягоди суниці, – ароматні, з бордовими боками.

– Ой, татку, а це звідки?

– А це, доню, тобі теж вухатий передав, це подарунок від зайчика.

І тут уже Світлана зовсім не сумнівалася, що кожен день, батько привозить гостинці то від зайчика, то від білочки, то від лисички.

– Ну, давайте вечеряти, – квапить сім’ю мама.

– Ой, а мені ще треба санітарну сумку зшити, мене ж санінструктором в класі вибрали, тепер я повинна ходити з білою сумочкою, а на ній червоний хрестик, як ніби я лікар.

– Ах, ти, моя розумниця, вітаю! – батько поцілував дочку в щічку. – Таку тобі відповідальну справу довірили.

– У вихідний і пошию, – сказала мама.

– Мені завтра треба.

– А до завтра я не встигну, мені Віталіка покупати треба, обід на завтра приготувати.

– Нічого, займайся справами, а я допоможу доньці з сумкою санінструктора, – пообіцяв татко.

Батько попросив шматок старого білого простирадла, яке була ще досить міцним, дістав ножиці, нитки з голкою. Світлана спостерігала, як заворожена, – зазвичай з шиттям поралася мама, а тут татко своїми великими ручищами просмикує нитку в голку. Але спочатку він олівцем розкреслив майбутню санітарну сумку, потім акуратно вирізав.

– Ну, доню, без машинки пошию; так пошию, що стібок до стібка, – ніхто і не зрозуміє, що руками шив.

– А лямку? Ну, щоб через плече носити.

– Буде і лямка.

Світлана приміряла готову сумку, – на ній не вистачало тільки червоного медичного хреста. І татко вирізав його з червоної кишені старого халата, який вже пішов на ганчірки.

Світлана крутилася перед дзеркалом, щаслива від того, що завтра на свою коричневу форму одягне білу сумочку, для якої знайшли бинт, йод і вату.

– Татко, – Світлана знову повисла на шиї у батька, – а ти все-все можеш, все вмієш?

– Ні Світланко, не все, але ось сумочку зшити тобі вийшло.

– Татко, а казку розкажеш?

– Світлана, лягай вже спати, ти батька сьогодні втомила, він же з роботи, відпочивати йому треба.

– Нічого, встигну, відпочину, – і він підхопив майже сонну доньку на руки, а потім сидів біля її ліжка і майже пошепки, щоб не розбудити молодшого сина, розповідав казку.

На другий день Світлана прийшла додому задоволена, – її санітарну сумку приміряли всі дівчата в класі. Поївши, вона знову прилипла до вікна: знову чекала татка. Матері чомусь вдома не було, братика теж. Потім увійшла, зітхаючи бабуся, яка жила на іншому кінці села, обняла внучку і тихо заплакала: – Дитятко ти моє.

– Ба, а татко скоро приїде?

– Не доїхав татко, в лікарню везуть його.

Світлана дивилася на бабусю і не могла зрозуміти, що трапилося і чому вона так говорить. Двері відчинилися і увійшла мама Світлани, бліда і розпатлана, – майже впала на стілець, закривши обличчя руками. Бабуся ахнула.

– Не довезли до лікарні, – тільки й змогла сказати мама.

Через багато років, коли Світлана закінчила медінститут і вже працювала в лікарні, чомусь часто приходило їй на розум: чи змогла б вона врятувати батька після аварії, якби це сталося зараз? Тепер, стоячи біля операційного столу, вона рятує інші життя, – життя чиїхось батьків, матерів, дітей.

А вдома у неї, разом з фотографіями, в окремому пакетику акуратно складена та сама санітарна сумочка, яку зшив їй тоді її татко.

Дуже зворушлива історія, до сліз…Чи не так?

Ira
Завантаження...
Cikavopro.com
Adblock
detector