– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.

– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції?

Андрій навіть не підвів очей від кави.

– Не "по акції", а хорошу. Німецьку.

– О, ну тоді я зворушена.

Він поставив коробку на стіл.

– Ти ж сама нила, що стара пригорає.

– Я ще казала, що в мене зимові чоботи протікають. Теж подаруєш на річницю батарею?

– Олю, не починай зранку.

– А коли? Коли твоя мама прийде показати мені свою каблучку ще раз?

Він різко відсунув чашку.

– Не вплутуй сюди маму.

– А кого? Себе? То давай про тебе. Мамі – золото. Дружині – посуд. Дуже символічно.

– Мама одна.

– А готую тобі я.

– От саме тому і каструля.

Оля кілька секунд мовчала. Потім коротко засміялась – так, що стало неприємно навіть йому.

– Тобто ти серйозно зараз сказав: раз я тобі готую, то на день народження мені можна подарувати інвентар?

– Я сказав те, що корисно.

– Ні. Ти сказав, ким мене тут бачиш.

Телефон у нього задзвонив. Він глянув на екран і вилаявся.

– Мені треба їхати.

– Звісно. Рятувати світ важливіше, ніж закінчити приниження.

– Не драматизуй.

– Каструля на день народження – це не драма. Це діагноз.

Він схопив ключі.

– Ввечері поговоримо.

– Та ні. Ввечері ти поясниш, чому я "не так зрозуміла".

– Бо ти й справді не так зрозуміла.

– А ти хоч раз спробував подумати, як це виглядає?

– А ти хоч раз спробувала подумати не тільки про себе?

Двері грюкнули.

Оля хвилину дивилась на коробку. Потім набрала Марину.

– Він подарував мені каструлю.

– Ні.

– Так.

– Після каблучки його мамі?

– Так.

– Я б цю каструлю йому на голову вдягнула.

– Я зараз сама кудись її вдягну.

– Ти де?

– Вдома.

– Не смій плакати через цього генія побутової романтики. Я приїду.

– Не треба.

– Треба. Бо ти зараз або мовчатимеш, або пробачиш, а потім він на восьме березня купить тобі швабру "по любові".

За годину Марина вже сиділа на кухні й крутила в руках кришку.

– Ні, ну послухай, це ж не про гроші. Це про ставлення.

– Я знаю.

– Найогидніше – він навіть не бачить проблеми.

– Він бачить себе правим.

– О, це у них сімейне. "Мама в нас свята, а дружина – потерпить".

Оля мовчки дивилась у вікно.

– Ти підеш ввечері до його мами? – спитала Марина.

– Я не збиралась.

– А даремно. Там сьогодні всі будуть? Його сестра, тітка, кумі?

Оля кивнула.

– От і добре. Хай при всіх пояснить, чого дружині каструля, а мамі діаманти.

– Це вже цирк.

– Ні. Цирк – це коли жінку принижують удома, а вона ще думає, чи не буде комусь незручно.

Оля встала, взяла коробку.

– Я піду.

– З каструлею?

– Саме з нею.

***

У Ніни Петрівни в квартирі пахло м'ясом і парфумами. У коридорі стояли чужі туфлі. Хтось сміявся в кімнаті.

– Олечко! – свекруха розчинила двері й завмерла. – А чого ти така…

Оля простягнула їй коробку.

– Це вам. Мабуть, переплутали адресата.

У кімнаті одразу стихло.

Андрій, який саме відкорковував вино, повільно поставив пляшку на стіл.

– Ти що робиш?

– Уточнюю сімейну ієрархію.

Ніна Петрівна зблідла.

– Олю, не треба при людях.

– А мені, значить, можна при людях? Каблучку вам він теж при мені дарував. Я ж тоді мовчала.

Сестра Андрія кашлянула й відвела очі. Марина, яка все ж прийшла слідом, стала біля дверей, схрестивши руки.

– Оля, досить, – тихо сказав Андрій.

– Ні, давай. Мені дуже цікаво. Поясни всім. Чому мамі – "ти заслужила", а мені – "ти ж сама казала, що стара пригорає"?

Ніна Петрівна нервово поправила каблучку на пальці.

– Я не просила в нього цього подарунка.

– А взяли.

– Бо це син!

– А я хто? Жінка, яка повинна радіти новому посуду, бо так "корисніше"?

Андрій підійшов ближче.

– Ти спеціально мене виставляєш виродком?

– А ти спеціально робиш вигляд, що нічого не сталося?

– Добре. Хочеш чесно? – він підвищив голос. – Мамі я подарував каблучку, бо вона пів життя віддала мені. А тобі купив каструлю, бо в нас дім – це теж життя, і ти ним користуєшся не менше за мене.

Марина фиркнула.

– Який зручний "побутовий гуманізм".

– А ти взагалі не лізь, – кинув Андрій.

– Чого? Правда очі коле?

– Ні, мене дратують люди, які руйнують чужі сім'ї з дивана.

Оля ступила вперед.

– Та не з'їжджай. Скажи головне. Мама для тебе жінка, яку треба цінувати. А дружина – сервіс, який треба оснащувати.

– Не перекручуй.

– Це ти не договорюєш.

Він усміхнувся – коротко, злісно.

– Добре. Хочеш фразу, яку ти потім усім переказуватимеш? Давай. Мати любить тебе просто так. А дружина дуже часто починає рахувати любов по чеках.

У кімнаті стало так тихо, що було чути чайник на кухні.

Марина першою не витримала.

– О, по факту? Тоді я теж по факту. Ти живеш із жінкою, яка тобі пере, готує і підлаштовує під тебе своє життя, а потім розповідаєш, що вона "рахує по чеках", коли ти публічно показав їй її місце.

– Публічно? – Андрій розвів руками. – Це вона сюди прийшла з коробкою.

– Бо вдома ти втік.

– Я працював!

– Звичайно. У чоловіків завжди "робота" починається там, де треба відповідати.

– Марино, замовкни, – різко сказав він.

– Не смій їй тикати.

– А що, їй можна мені?

Ніна Петрівна раптом заговорила, надто голосно:

– Досить! Ви обоє вже перегнули. Олю, ти образилась – я розумію. Але прийти в мій дім і влаштовувати це… Це вже не про біль, це про показову помсту.

Оля повернулась до неї.

– А вам зручно було носити ту каблучку переді мною?

– Це подарунок від сина.

– А я дружина вашого сина.

– І що? Тепер він має мені нічого не дарувати, щоб ти не відчула себе другою?

– Ні. Він має не принижувати мене "корисністю".

– А ти маєш не міряти любов коштовностями!

– Справді? То чому ви її не зняли?

Ніна Петрівна почервоніла.

– Бо я не зобов'язана вибачатися за те, що мене люблять.

– А я, виходить, маю дякувати за каструлю?

– Якщо чесно? – урвався Андрій. – Так. Бо я думав про дім, а не про показуху.

Марина засміялась вголос.

– Показуха? Ти каблучку мамі при всіх дарував.

– Бо вона ніколи не принижувала мене за подарунки.

Оля побіліла.

– То я ще й невдячна?

– А хіба ні? Тобі ранком не подарунок був важливий. Тобі важливо було перемогти мою маму.

– Ти хворий.

– А ти ревнуєш до жінки, яка мене виростила.

– Бо ти сам змушуєш мене з нею змагатись!

– Ніхто тебе не змушує. Це ти вирішила, що якщо мамі каблучка, то тобі теж мають принести доказ, що ти "головніша".

Сестра Андрія тихо сказала:

– Якщо чесно… у цьому щось є.

Марина різко обернулась:

– Серйозно?

– А що? – сестра знизала плечима. – Це виглядає дико, але Оля реально весь час порівнює себе з мамою.

– Бо її є з ким порівнювати! – відрізала Марина. – Тут із неї зробили кухонний додаток.

Ніна Петрівна раптом зняла каблучку й поклала на стіл.

– На. Якщо вам так легше. Забирайте. Поділіть. Міряйте, хто важливіший.

Усі завмерли.

Андрій різко стиснув щелепи.

– Мамо, не треба.

– Чого не треба? – її голос затремтів. – Я вже зрозуміла. Поки я жива, я у вас тут зайва. Одній невістці я заважаю, другому сину я винна, що прийняла подарунок.

Оля тихо сказала:

– Я не казала, що ви зайва.

– Ти щойно це сказала. Просто іншими словами.

– Ні. Я сказала, що мене принизили.

– А мене зараз що зробили? Подякували?

Андрій взяв каблучку зі столу і сунув назад матері в долоню.

– Ніхто нічого не віддає.

Потім повернувся до Олі.

– Хочеш правду без прикрас? Мені набридло, що будь-який жест до моєї матері ти сприймаєш як крадіжку в тебе. Це бридко.

– А мені набридло жити в шлюбі, де мене оцінюють по функції.

– Тоді не користуйся тим, що я роблю "по функції". Не їж, не живи в квартирі, яку я оплачую, не проси від мене нічого практичного.

Марина аж зробила крок до нього.

– Ти зараз серйозно кинув їй "я плачу"?

– А що, брехня?

Оля дивилась на нього так, ніби тільки зараз побачила.

– Ось воно. Нарешті. Не каструля. Не мама. Ось воно.

Він дістав з кишені маленьку оксамитову коробочку й кинув її на стіл.

– До речі. Ось твій "некорисний" подарунок. Я хотів увечері.

Ніхто не поворухнувся.

Марина прошепотіла:

– Ну, звісно. Класика. Спочатку принизити, потім добити сюрпризом, щоб вона ще й винна була.

Оля повільно взяла коробочку, відкрила. Усередині була каблучка.

Ніна Петрівна заплющила очі.

Сестра прошепотіла:

– Тепер зовсім жесть.

Андрій дивився тільки на Олю.

– Ну? Тепер я хто? Монстр чи все-таки чоловік, який хотів і пожартувати, і порадувати?

Оля закрила коробочку.

– Ти чоловік, який вирішив, що жінку можна спочатку опустити, а потім купити блискучою річчю.

– А ти жінка, яка влаштувала публічну страту, навіть не спробувавши спитати до кінця.

Він простягнув руку.

– Давай сюди.

– Що?

– Каблучку. Якщо це хабар, то я не хочу витрачати гроші дарма.

Марина аж ахнула.

– Ти взагалі нормальний?

Оля дивилась на нього кілька секунд. Потім повільно поклала коробочку не в його руку, а в долоню Ніни Петрівни.

– Вам пасуватиме комплектом.

І вийшла, забравши тільки каструлю.

Valera

Популярне