– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.

– Приспати.

– Що саме?

– Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно.

Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.

– Він хворий?

– Ні.

– Кусається?

– Поки ні. Але буде. Подивіться на морду.

Я присів. Пес лизнув мені руку.

– То в чому проблема?

– Я платила за грифона. Мені впарили це.

– Це – живе.

– А я, по-вашому, мертва? – вона склала руки на грудях. – Мене теж обдурили. Чому всі жаліють собаку, а не людину, яка викинула гроші?

– Бо людина зараз просить убити того, хто її не обманював.

Жінка фиркнула.

– Не треба цього пафосу. Це собака, а не дитина.

– Для вас – так.

– Для мене це зіпсовані меблі, три пари туфель і сором перед гостями. Я хотіла маленького песика. Красивого. Щоб можна було взяти на руки, а не оце… – вона гидливо глянула вниз. – Подивіться на нього. Хто таке взагалі тримає вдома?

Пес сів і завалив голову набік. Одне вухо стирчало, друге висіло.

– Багато хто, – сказав я. – Просто не всі купують собі любов "по знижці на ринку".

– Ага. Звичайно. Бо в розпліднику треба віддати пів зарплати. Легко бути правильним за чужі гроші.

На ресепшені Міла перестала друкувати.

– Ми здорових не присипляємо, – сказав я.

– Тоді забирайте.

– Просто так не вийде. Пишете відмову, лишаєте паспортні дані.

– Ще чого. Щоб ви потім по групах рознесли? "Ось вона, бездушна тварюка"?

– А ви боїтеся не того, що робите, а того, що вас побачать?

– Я боюся, що мене знову хочуть зробити винною всі, кому зручно бути святими за мій рахунок.

У двері зайшов чоловік із котом у переносці. Зупинився. Глянув на нас. Не пішов.

Жінка це помітила й заговорила голосніше:

– Я не зобов'язана жити з собакою, яку не хотіла. Чула? Не зобов'язана. Якщо мені підсунули брак, я маю право відмовитись.

– Це не блендер.

– Та що ви чіпляєтесь до слів? Ви ж ветеринар, не священник.

– А ви не покупець у магазині. Ви господар.

– Господар? – вона коротко засміялась. – Господар – це коли я вирішую, що робити у себе вдома.

– Ні. Господар – це коли відповідаєте за того, кого тягнете додому, навіть якщо він виріс не таким "гарненьким".

Вона різко смикнула повідець. Пес пискнув.

– Не вчіть мене моралі. Ви його хочете врятувати? Рятуйте. За свої гроші. Чому я маю платити за чуже шахрайство?

– Бо шахрайство зробили вам, а вбити ви хочете його.

– Я хочу закрити проблему.

– Живе не "закривають".

– У вас, мабуть, дітей нема, – відрізала вона. – Інакше б знали, що не все, що заводять у дім, там лишають.

Міла підняла голову.

– Сильно сказано, – тихо сказала вона.

Чоловік із переноскою кашлянув:

– Та ви вже або лишайте, або не мучте.

– А ви мовчіть, – обернулась жінка. – Легко бути добрим, коли не у вас гризуть диван.

– Диван дорожчий? – спитав я.

– Якщо чесно? Так. Я на нього рік відкладала.

У кабінеті стало тихо.

Оце було те саме "жахливо… але".

Я відкрив карту, не дивлячись на неї.

– Добре. Приспати можемо. Подвійний тариф.

Вона одразу випросталась:

– Що?

– Свята. Плюс утилізація. Плюс зберігання до вивозу.

– За що?!

– За те, що вам незручно жити з наслідками своєї економії.

– Ви знущаєтесь?

– Ні. Я просто теж виставив ціну.

– Це шантаж.

– Ні. Шантаж – це коли собаку ведуть на укол за те, що він виріс некрасивим.

Чоловік біля дверей тихо присвиснув.

Жінка почервоніла.

– Ви зараз при всіх робите з мене чудовисько?

– Ні. Це ви при всіх торгуєтесь за вартість смерті.

Вона ступила до столу.

– Слухайте сюди. Я не багата, ясно? Я не можу купувати нові меблі щомісяця. Я одна тягну дитину. Я хотіла маленького собаку для доньки, а отримала потвору, яка жере хату. І так, я не хочу жертвувати своїм життям заради вашого гуманізму.

– Донька знає, куди ви його привели?

– Це не її справа.

– Тобто гратися – її, а вбивати – ваша?

Вона вдарила долонею по столу.

– Та досить уже цього слова!

Пес сіпнувся і притиснувся до моєї ноги.

Міла встала.

– Пані, або говоримо спокійно, або виходимо.

– Ой, почалось. Ще одна свята. Може, ти забереш? Чи героїзм у вас тільки язиком?

Міла зблідла.

– Я вже трьох взяла, – сказала вона. – І нікого не вбила, коли вони зіпсували шпалери.

Жінка хмикнула:

– Бо вам, мабуть, нічим більше жити.

– А вам, мабуть, заважає все, що не можна показати в сторіс, – сказав я.

Вона завмерла. Потім дуже тихо:

– Оце вже хамство.

– Зате правда.

Чоловік із переноскою раптом сказав:

– Та віддайте його комусь, і все.

– Кому? – вибухнула вона. – Кому він потрібен? Вам? Беріть! Давайте! Чого всі такі правильні, поки не треба занести когось до себе в дім?

Ніхто не відповів.

Вона зловила це мовчання і всміхнулась переможно, але гидко.

– От бачите? Рятівники.

Я витяг бланк.

– Пишіть відмову. Безкоштовно. Я передам у притулок.

– Ага, і ви його собі лишите, а потім продасте як "рятованого". Думаєте, я дурна?

– Якщо чесно? Ви зараз дуже стараєтесь це довести самі.

– Та пішли ви.

Вона зняла нашийник. Намотала на руку. Пса штовхнула носком чобота вперед.

– Забирайте цей подарунок долі.

Я нахилився до цуценяти.

– Спокійно.

– А якщо я не підпишу? – спитала вона.

– Тоді забираєте його назад.

– Ні.

– Тоді це залишення тварини в клініці. Ми викличемо поліцію.

– Через собаку?

– Ні, – сказав я. – Через людину.

Вона дивилась на мене кілька секунд. Потім вихопила ручку і так натиснула, що порвала бланк.

– Де ще?

Міла мовчки підсунула новий.

Жінка підписала, кинула ручку і вже біля дверей обернулась:

– Коли він комусь відгризе дитині лице, згадаєте мене.

– А коли ваша донька спитає, куди подівся її пес, що скажете? – спитав я.

Вона навіть не моргнула.

– Скажу правду. Що від некрасивих проблем треба позбуватись одразу.

І вийшла.

У кабінеті ніхто не рухався.

Міла перша видихнула:

– Стерво.

– Не все так просто, – озвався чоловік із котом. – Якщо її реально кинули з породою…

– То можна віддати, – сказала Міла. – Не вбивати ж.

– А хто заплатить за її "віддати"? Ви? – буркнув чоловік. – Усі добрі, поки без рахунку.

– То ви на чиєму боці? – спитала Міла.

– Я на боці тих, хто думає до покупки, – сказав він. – Але він по факту теж перегнув.

Він кивнув на мене.

Я вже не слухав. Фотографував пса, щоб скинути в притулок.

У цей момент двері знову розчинились.

На порозі стояла дівчинка років дев'яти, в шкільній куртці, рожева шапка набік, щоки червоні від морозу.

– Мама забула телефон, – сказала вона і побачила пса.

Пес рвонув до неї всім тілом, заскавулів і забив хвостом по шафі.

Дівчинка усміхнулась:

– Бублик!

За її спиною в коридорі різко зупинились підбори.

– Не чіпай його, – пролунало мамине. – Ми вже домовились.

Дівчинка обернулась.

– У сенсі?

Жінка зайшла, взяла телефон зі стійки й сухо сказала:

– У прямому. У нас вдома не буде того, що соромно показати людям.

Дівчинка подивилась на пса. Потім на матір.

І дуже тихо спитала:

– Це ти зараз про нього чи про мене?

Valera

Популярне