– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв.

– Що зламала?

– Нічого.

– Скільки треба?

– Не гроші.

– Тоді ще гірше.

Вона поставила перед ним тарілку, сіла навпроти й не торкнулася своєї.

– Андрій їде. Надовго. Стас поживе в нас.

Борис навіть не сів.

– Ні.

– Ти навіть не подумав.

– Подумав. Ні.

– Це мій син.

– А це мій дім.

– Наш дім.

– Поки ти не вирішила заселити в нього хлопця, після якого діти ховають гаманці.

Оля стиснула ложку.

– Йому сімнадцять.

– І він уже встигає більше, ніж деякі за все життя. Кільце у сестри зникло – "випадковість". Гроші з куртки – "не доведено". Варю принизив – "жарт". Що далі, Олю? Чекати, поки він візьме щось серйозніше, ніж чуже?

– Ти зараз говориш про дитину.

– Ні. Я говорю про людину, яку всі покривають, бо у неї важке дитинство.

– У нього батько його кинув.

– Та ну? А Дашу хто кинув? Але чомусь вона не краде.

Оля різко встала.

– Не смій порівнювати моїх дітей.

– Це ти їх порівнюєш. Просто одному все можна, а друга хай потерпить.

– Борисе, він мені син.

– А Матвій тобі хто? Орендар?

Вона зблідла.

– Не чіпай Матвія.

– А хто його чіпає? Ти. Бо готова притягнути в квартиру хлопця, якого він боїться.

– Матвій його не боїться.

З коридору тихо:

– Боюся.

Вони обоє обернулися. У проході стояв Матвій у піжамі, босий.

– Він минулого разу сказав, що я "скиглій і мамин хвіст", – хлопчик дивився в підлогу. – І штовхнув мене.

Оля присіла перед сином.

– Зайчику, це було давно…

– А Даші він сказав, що вона "з нуля без мужика не витягне". Я чув.

– Іди в кімнату, – різко кинув Борис.

Матвій втік.

Оля повільно піднялася.

– Ти спеціально.

– Що саме? Дав сказати правду?

– Ти налаштовуєш дітей проти мене.

– Їх не треба налаштовувати. Вони все бачили.

– Ти просто не хочеш чужого сина в хаті.

– А ти – свого. Свого ти хочеш не в дім, а на голову всім іншим.

Вона засміялася нервово.

– Я так і знала. "Чужого".

– Не починай. Даша мені теж не рідна. Але чомусь вона не приходила в мій дім із руками в чужих кишенях.

– Бо Даша зручна! Тиха, правильна, вдячна. А Стас складний. З ним треба працювати.

– Працюй. Але не моїми дітьми як мішенню.

– Він нікуди не піде! Ти пропонуєш мені відмовитися від сина?

– Я пропоную тобі хоча б раз не відмовитися від усіх інших.

Тиша тріснула так голосно, ніби хтось кинув склянку.

Оля схопила телефон.

– Я зараз подзвоню Андрію, і ти сам йому це скажеш.

– Давай.

Вона увімкнула гучний зв'язок.

– Алло, – хрипкий чоловічий голос.

– Андрію, Борис проти, щоб Стас пожив у нас.

– Проти? – пирхнув той. – А його хто питав? Це мати хлопця вирішує, не він.

Борис нахилився до телефону.

– Ні. Це вирішую я, якщо йдеться про мою квартиру.

– "Мою"? – Оля вп'ялася в нього поглядом. – Отже, ось воно.

– Ага, ось воно, – спокійно сказав Борис. – Коли твій син приходить у дім, усі одразу мають згадати, що майно спільне, сім'я одна, треба розуміти. А коли Даші потрібен ноутбук для навчання, ти готова його віддати Стасу "бо йому важче". Оце і є твоя справедливість?

– Борю…

– Ні, послухай. Є правда, яка всіх дратує: не кожного "вашого хлопчика" треба рятувати ціною тих, хто ще не встиг зіпсуватися.

У слухавці засміялися.

– Красиво говорить, – сказав Андрій. – А по факту – жлоб. Виростив своїх тепличних і думає, що життя стерильне.

– Мої хоча б не лізуть у сумки до своїх сестер.

– Тобі кільце важливіше за дитину?

– Мені важливо, що після твого сина дівчинка спить із рюкзаком під подушкою.

Оля різко вимкнула виклик.

– Досить.

– Нарешті.

– Ні, Борисе. Досить того, як ти говориш про мою дитину.

– А мені досить того, як ти мовчиш про все, що він робить.

Вона дивилася на нього довго, потім дуже тихо:

– Якщо б це була Варя, ти б навіть не обговорював.

– Якби Варя крала і принижувала молодших, я б перший виставив її з дому.

– Не бреши.

– Ти просто ніколи не пробувала бути чесною матір'ю, тільки винною.

У неї сіпнулася щока.

– Вийди.

– З радістю.

– Ні. З мого життя.

Він кивнув.

– Якщо Стас переступить цей поріг, я заберу Матвія.

– Спробуй.

– Олю, ти ж знаєш, суд спитає, чому хлопчик живе з тим, кого боїться.

– А суд спитає, чому чоловік розвалив сім'ю через підлітка.

– Не через підлітка. Через дорослих, які роками називають підлістю "складним характером".

Через три дні Оля таки привела Стаса.

Борис повернувся раніше і почув сміх у кухні. Чужий, гучний, розвалений по всій квартирі.

– О, а ось і хазяїн, – Стас сидів на його місці, закинувши ноги на сусідній стілець. – Мамо, ти казала, він спокійний.

– Ноги прибери, – сказав Борис.

– А якщо ні?

Оля миттєво стала між ними.

– Стасику, не починай.

– Я? Я тільки зайшов, а мене вже як собаку.

– Собаку хоча б не пускають у дитячі кімнати без нагляду, – кинув Борис.

– Борисе! – Оля аж захлинулася.

Стас повільно опустив ноги.

– А він сміливий, коли жінка поруч.

– А ти сміливий, коли знаєш, що мама відмиє.

– Зате в мене є мама.

Запала тиша.

З кімнати вийшла Даша.

– Закрий рот, – сказала вона.

– О, принцеса прокинулась, – посміхнувся Стас. – Ноутбук свій сховала?

– Встигла. І картку теж.

– Думаєш, комусь потрібні твої копійки?

– Мої – ні. Тобі чужі потрібні.

Оля обернулася до Даші:

– Не втручайся.

Даша засміялася.

– Не втручатися? Серйозно? Ти привела його сюди й мені кажеш не втручатися?

– Це твій брат.

– Ні. Це твоя помилка, за яку ти хочеш, щоб платили всі.

– Даша!

– Що, знову я жорстока? Клас. Коли він тягне в мене речі – він "складний". Коли я не хочу віддати йому своє – я "егоїстка".

Стас підвівся.

– Я б на твоєму місці подякував мамі, що вона тебе взагалі терпить.

Борис ступив уперед, але в коридорі вже грюкнули двері – прийшла Варя з подругою. Вони завмерли на порозі.

– О, ще одна, – сказав Стас, ковзнувши поглядом по Варі. – Ти що, досі так і фарбуєшся? У тебе ж лице просить вибачення.

– Замовкни, – сказав Борис.

– А що? Я чесний. Усім подобається, коли брешуть?

Подруга Варі ніяково відступила до дверей.

Варя повільно зняла рюкзак.

– Тату, я піду до Лєри.

– Ні, – сказав Борис, не зводячи очей зі Стаса. – Ніхто нікуди не піде зі свого дому.

Оля схопила Бориса за лікоть.

– Ти влаштовуєш виставу при дітях.

– Це не я привела проблему й посадила її на кухні.

Стас посміхнувся криво.

– Чуєш, мам? А він мене проблемою назвав. І це дорослий мужик.

– А ти хоч раз спробуй поводитися так, щоб тебе назвали людиною, – відповів Борис.

– Борисе, досить! – крикнула Оля.

– Ні, вже ні.

Він подивився на всіх по черзі: на Варю, яка стискала ремінець рюкзака; на Дашу з темним, майже чужим обличчям; на Матвія, що визирав із-за дверей; на Олю, яка закривала собою сина, ніби решта дітей були декорацією.

– Або він іде зараз, або я викликаю поліцію щоразу, коли щось пропаде. І почну з заяви за кільце.

– Доведи, – усміхнувся Стас.

– Не переживай. Такі, як ти, завжди самі допомагають довести.

Оля різко розвернулася до Бориса:

– Ти ненавидиш його тільки тому, що він не твій.

І тут Даша сказала вголос те, від чого всім стало соромно.

– Ні, мам. Він ненавидить його за те, за що ти мала б соромитися його любити.

Оля вліпила їй ляпаса.

У кухні ніби вибило повітря.

Подруга Варі тихо прошепотіла:

– Я піду…

Ніхто її не зупинив.

Даша повільно повернула голову, притискаючи долоню до щоки.

– От тепер усе чесно, – сказала вона. – Його ти рятуєш. Мене – б'єш.

– Ти перейшла межу, – прошепотіла Оля.

– Ні, мамо. Це ти її навіть не бачиш.

Борис пішов у кімнату, взяв папку з документами, повернувся, поклав ключі на стіл.

– Завтра подам.

Оля засміялася крізь сльози.

– Через одну сварку?

– Через те, що ти щойно показала, хто в тебе свій.

Він узяв Матвія за руку.

– Збирайся.

– Ти нікуди його не забереш! – Оля кинулася вперед.

– А ти щойно при всіх вдарила доньку за сина, який її обкрадав. Хочеш перевірити, як це виглядає в суді?

Стас фиркнув.

– Та забирай. Менше ниття буде.

Борис повільно повернувся до нього.

– От бачиш, Олю. Навіть він тебе не просив жертвувати рештою.

Оля дивилася то на одного, то на іншого, ніби чекала, що хтось зараз скаже, що це занадто, що всі заспокояться, що сім'ю можна якось склеїти назад.

Даша мовчки взяла свій рюкзак, пройшла повз матір і стала біля дверей поруч із Борисом.

– Ти куди? – хрипко спитала Оля.

Даша натягнула куртку.

– Туди, де мені не скажуть віддати ноутбук злодію "бо він хлопець".

І вже тримаючись за ручку, кинула через плече:

– До речі, мам. Якщо в мене щось зникне сьогодні в кімнаті – я теж напишу заяву. На рідного брата. Щоб тобі вже зовсім було кого захищати.

Valera

Популярне