Якщо коротко, то Вірина сім’я була дуже бідною. Вони жили в злиднях. Віра була сиріткою. А Василь днями привіз її додому до невеликої хатинки як справжню жінку.
— Стрічайте, мамо, невістку, — крикнув ще у хвіртці.
— Ой, сину, Богу дякувати. Нехай вона вже тобі, Василю, дає раду: з мене, синку, досить, втомилася вже я за ці всі роки.
Мама Василя була щиро рада, вже похилого віку і, здавалось, тепер в неї нема обов’язків, увесь тягар раптом зник.
Віруня добре знала, що чоловік її полюбляє випити, часто запитувала, нащо то робить, бо ж то рідка смерть. А Василь все й відповідав, що п’є чарочку для настрою, бо нема що робити, мовляв, от як буде сім’я, то й ні грама не візьме до рота, бо буде повно роботи. А Віра й вірила та й продовжувала мріяти про найкращу в світі родину, теплу та дружню, такої, якої не було у неї. Так вона швидко й згодилась бути його дружиною.
Але сподівання не виправдались. Василь чи то не хотів, чи то не міг, але чарки не полишив. Але ніхто впливу на те не мав: ні Віра, ні мама Василя. Щобільше, лише отримували на горіхи від сина й чоловіка.
А згодом Віра завагітніла. Але через постійні проблеми в хаті, нерви Вірині та недбайливе ставлення, дитинка народилась слабенькою — малий Андрійко. А згодом іще двоє дівчаток народилось.
Інколи Василь щось підзаробляє на будовах, але і тих грошей Віра з роду не бачила. Геть усе він витрачає на горілку. А Віра все мовчить, навіть гроші ховає, тих своїх пару копійок, щоб любий не виніс з хати.
Але проблеми не закінчувались. Мама Василя дуже ослабла і злягла. Вставати не могла, зовсім собі ради не давала. Але Віру шкодує, картає себе, що Вірі клопотів завдає.
Ніхто не помагає. Сусіди хату минають, а родичі й не згадують. Звісно, у них хати багаті та й достаток в тих хатах, нащо їм знатися з біднотою? А Віра працює: город, хата, худоба, робота, діти… А на вигляд худенька, маленька, крихітна геть. Хотіла б на заробітки поїхати, але на кого дітей лишити? І свекруху?
Якось так і прожила Віра усе життя. І жила б далі. Але якось в старій хаті їхній сталось щось із електрикою, дерев’яна похилена хатка миттю спалахнула. Віри тоді вдома не було, досі себе картає за це. Втратила найдорожче — молодшу 13- річну дитину. Сусіди знали, що в хаті є немічна лежача бабця, то її й винесли з дому, а дитинці допомогти вже не могли.
Віра тоді не думала про те, де тепер жити, за що жити. Лише бідкалась за дитиною.
Довго вони жили в притулку, те Вірі й допомогло, бо від свого психологічного стану на себе не була схожа. Добре, що лікарі були поряд. Та й ще двоє дітей залишились з мамою.
А ця вся біда сталась у селі якраз перед виборами. Одна партія пообіцяла відновити хату Вірі й дітям. Справді слова дотримали. Все сталось швидко, хата була як нова. Віра трохи заспокоїлась, та й Василь якийсь кращий став.
Хіба нова хата — не подарунок долі? Але Віра дивилась на хату й ридала, бо не треба їй тієї будови за життя дитини.
Розклала речі в новому домі і знову плакала. Ніхто не може їй допомогти. Якось сусіди говорили під її брамою і кивали прямо на їхню хату: «Ото десь мають люди щастя! Мої дві дитини гарують по світах і ні одна такої хати не має. А тут диви — як з неба впало…»
Люди не бачать чужої біди. Їм би лише позаздрити.
Що ви б порадили Вірі?
