– Уяви собі. Вона вже пів року не розмовляє з дитиною. З власною онукою, – розповідає тридцятирічна Христина. – Дитина тільки в перший клас іде. Їхали на дачу. Повернулися у вівторок зранку. Усе добре. Усі в хорошому настрої. Сиджу з мамою на кухні. Вона мені про сусідів чутки розповідає і раптом нашу розмову перериває Іра.
– Іра – це твоя доня, так?
– Так-так, вона. Мама замовкла. Глянула на неї і мовчить. Іра в обійми до неї кинулася, як завжди. Питає, як її справи. Показує якісь фокуси, яких за тиждень навчилася. Скаче довкола моєї мами, а їй ніби й діла до того немає. Аж відвернулася. Мене це дуже тоді здивувало. Дитина до неї по-іншому підхід шукає. А вона все крутиться на стільці, ніби в космос злетіти хоче. Ще й зуби зціпила.
– Ого. Це вона ціле літо вдома не була, онуку не бачила. Тільки повернулася і вже щось не так? Чому вона не рада Іру бачити?
– Так і виходить. Я подивилася на цей цирк і сказала Ірі до своєї кімнати піти. А тоді за матір взялася. Кажу, може, досить уже. Бо то було аж занадто. Невже так важко нормально спілкуватися? А далі все, як і завжди. Почалося. Вона мені закидає, що моя донька брехуха. І визнати свою провину не хоче. А дітей треба порядку з дитинства вчити.Так що хай Іра в неї вибачення просить.
– А що у вас сталося? Чого брехуха?
– Та це ще навесні Іра моя малювала щось і залишила відкриті фломастери на дивані, який матір купила. Новенький, білесенький – так мати ним пишалася. Вони потекли. Більше цей диван білим не був ніколи. Матір тоді сильно розізлилася. Іра, напевне, цього й боялася. Вона, коли помітила, то хотіла відтерти, але зробила тільки гірше. Врешті-решт накрила все ковдрою і втекла. Я тоді на роботі була. Коли на те все натрапила мати, то у домі був скандал. Питала Іру, хто це зробив. А вона їй: не знаю. Точно не я.
– А це вона таки була?
– Крім неї у домі нікого не було. Ми навіть домашніх тварин не маємо. Ну хіба що домовик прибіг. Але це навряд. Ну це схоже на Іру. Вона у нас трохи шибайголова. Наробить справ, а потім виправдовується, що це не вона була. Мою маму така поведінка завжди дратувала. Вона в мене дуже чесна жінка й думає, що за такими ж принципами мають жити й інші люди. Цього разу терпець бабусі урвався. Сказала, що не буде говорити з внучкою, доки та пробачення не попросить. А вони в мене обидві горді. Тому так пів року минуло. Я навіть плями вже встигла відмити. А вони і досі дуються одна на одну.
Два роки тому Христина подала на розлучення. Зараз з чоловіком вони разом не живуть. Тому жінці довелося повернутися у батьківську квартиру. Зрештою, її частка там також є. Точніше була. Вона після смерті батька віддала власну третину матері. Не знала тоді, як життя обернеться.
А мати відмовлятися і не стала.
А Христина ніколи й не мріяла повертатися до неньки. Остання людина з важким характером. З такою не легко вживатися. Собі ж дорожче. Постійно бубнить та обурюється і повчати всіх не забуває. Бо їй же видніше з висоти власного віку. Про бойкоти, один із яких бабуся зараз влаштувала онучці, Христина знає не з чуток. Її мати виховувала дуже строго. Інколи місяцями мовчала, коли доця робила щось по її волі. Відтоді Христина просто ненавидить тишу. Байдуже чим її заповнити. Головне, щоб ніхто не мовчав.
– Але й скаржитись на дитинство не можу. Я жила в достатку. Та й тепер куди серйозніше із токсичністю деяких батьків. Мене ж не били. Сім’я була повна. Гроші були. Їсти мала що. Виглядала не гірше, ніж інші. А виховували вже, як могли. Чи точніше, як уміли. Мама казала, що вчить мене правильних речей. А бойкоти через четвірки у щоденнику – це стимул для мене бути відмінницею.
Від такого життя сховатися вдалося тільки у заміжжі. У двадцять два роки дівчина одружилася. Пішла за першого кращого. Тільки щоб подалі від матері. Втім, чоловік виявився непоганим. Як на того, хто першим трапився. Спочатку вони навіть душа в душу жили. Навіть не цапалися ніколи. Тільки житло орендоване було. Купувати власне обранець не хотів. Бо не хотів обвішувати себе кредитами. Христина була геть іншої думки, але перечити не стала. І так усе було не так погано: дах над головою мали, працювали, подорожували. А там і донечку народили.
А коли дитині ледь виповнилося 5 років, то батько покинув дім. Знайшов краще дружину. Христина вибору не мала. Подала на розлучення. Зібрала речі. Поїхала до мами.
Зараз хотілося б мати власне помешкання, але фінанси не дозволяють. Працює Христина фрілансером, себто з дому. Зате з донею часу багато проводжу. А зараз дівчинка вже майже у перший клас пішла.
Тож усе наче тече у правильному руслі. Зрештою, інших варіантів немає. Поки дівчинку автоматично беруть до хорошої школи, що неподалік від материного дому. За територіальним принципом. А, якщо Христина захоче щось змінити, то доведеться і школу нову шукати. Поки на це немає ні сил, ні грошей.
Можливо, колись усе зміниться. Раптом Христина знайде кращу роботу і зможе нарешті переїхати від матері. Тоді вони з Іринкою заживуть…
– Та й взагалі, навіщо мені щось міняти ще й за власний кошт? – сама собі дивується жінка.- Я ж маю право і на цей дім!
А ціле літо вони, до речі провели прекрасно. Без бабусі. Вона ж на дачу їздила. Оце життя було. Може, восени знову поїде саджати щось. От вони і відпочинуть.
Чи знайдеться у вас порада для жінки та її доньки?
