Молодою бабу Сіму не пам’ятав ніхто. Здавалося, що вона завжди була сухою, смаглявою старою, в зморшках, з малими кістлявими руками і спиною в напівуклоні.
Звичайно, були фотографії – але неможливо було впізнати в повній, завитій жінці, яка лякливо дивиться в об’єктив, спокійну і байдужу до життя маленьку бабу Сіму.
Син її давно помер, невістка практично зрівнялася з нею роками – за образом і по здоров’ю, залишилися дорослі онуки і особлива гордість – правнучка.
Сіма кожного дня збиралася вмирати і позначала собі кінцеву точку: ось внуки вивчаться, ось внуки одружаться. Потім – ось дочекаюся правнучку. А тепер був новий останній термін – ось піде правнучка в школу.
Ніхто не знав, скільки Сімі років, і вона сама намагалася не згадувати. Знали тільки, що день народження у неї навесні і домашнім довелося самим придумати дату, Сіма її не пам’ятала.
Але своє свято любила, особливо раділа тюльпанам – і внуки охоче привозили різнокольоровий букет й інші подарунки.
Невістка Люба завжди дарувала щось потрібне – байковий халат, теплі капці з жорсткими задником, бежеві бавовняні колготки. Баба Сіма разом з невісткою і жила, в маленькій двокімнатній квартирі на п’ятому поверсі. У двір гуляти не спускалася, говорила, що ноги болять від сходів.
Відкривала засклений балкон, лягала грудьми на бильця і зверху перемовлялася з сусідками.
– А що це у тебе, Ніна, кофта нова?
Питала сусідку з третього поверху, яка відчайдушно відмовлялася приймати свій вік і тягнулася за новою молоденькою невісткою.
Та, образливо поправляючи норковий комір, напівголосно відповідала:
– Це шуба така, в’язана. Дорогуща!
– Шууубааа … … – з неприхованим сарказмом тягнула Сіма – сама в’язала? Де ж ти стільки шматків-то старих набрала? Котів ловила?
І поки обурена сусідка хапала ротом повітря, задоволена Сіма собі під ніс говорила:
– Гримза стара, я тобі довіку ту кішку не пробачу, що з кошеням на мороз викинула.
Сусідки її недолюблювали – і їх можна було зрозуміти. Своїм рідним по господарству Сіма допомагала: в’язала пухові шкарпетки будь-якого розміру і ходила в магазин на розі по свіжий хліб.
Вона пошила собі з квітчастої плащової тканини авоську і, розмахуючи нею на ходу, як прапором, повільно йшла через весь двір.
Продавчиню в магазині вона любила, тому що та завжди запитувала про правнучку, а ця тема була безвідмовним пропуском в Сімине серце.
Купувала завжди одне і те ж, через день – два батони і пів буханця житнього. Один батон з’їдала сама, по шматочках, відламуючи.
Любила булку більше всіх тістечок і цукерок на світі. Могла прибрати будинок, до Любиного приходу з роботи і свої ганчірочки завжди прала руками й господарським милом, не довіряючи машинці і порошку.
До літа раптом стала виходити дихати повітрям у двір – колишня компанія розбавилася новими людьми, заселили сусідній новий будинок. Сіма виходила зранку, попивши чаю з батоном, а поверталася вже ввечері, просочена пилом і сумішшю запахів листя, квітів з клумби і вітру. Люба спочатку турбувалася, часто виглядала з балкона – але бачила зверху тільки строкате різноманіття голів і одягу на трьох лавочках біля дитячого майданчика.
До зими Сіма раптом попросила нове пальто. Вкрай здивована Люба розповіла про прохання синам і розповніла після пологів невістка віддала симпатичну шубку з сірого каракулю – якраз Сімі за розміром. Потім раптом Люба помітила, що Сіма стала фарбувати губи – яскравою бордовою помадою.
– Баба, ти знову молодою стала? – наївно запитала правнучка на недільному обіді. І всі з крайнім подивом помітили, як вкрилися ніжною фарбою зморшкуваті щоки завжди незворушної і іронічної Сіми.
А Люба посадила онуку на коліна і розповіла їй, що баба Сіма нічого у своєму житті доброго не бачила, росла після війни – в голоді і нужді, і сина потім сама ростила, одна. І так їй було важко – нехай зараз хоч на старості живе як хоче. Адже вона у них у всіх одна, сама старенька бабуся.
А за пару днів до свого дня народження, Сіма, набравшись рішучості, раптом оголосила, щоб діти не готувалися – вона йде на цілий день. А куди, з ким, до кого – нічого не сказала. І така особистість вона була – дивна, що посоромилися розпитувати. І Сіма правда пішла, до обіду – сказала не турбуватися, одягнула синє плаття, намалювала губи бордовою помадою і взяла Любині парфуми.
Невістка подзвонила синам, цілу годину в трубці висловлювала свої припущення і, втомившись, прилягла перед телевізором.
Прокинулася о шостій вечора, почала трохи нервувати, але почула, як хтось відриває двері ключем.
На порозі стояла баба Сіма. Зовсім не схожа на себе звичайну – спина пряма, щоки червоні, очі сяють. В руках у неї був оберемок тюльпанів, від неї солодко пахло фруктовим вином, а поруч із нею стояв чоловік. Дуже літній, високий чоловік, спираючись на красиву тростину і в білому кашне під пальто. У перші секунди Любі здалося, що це вона ще спить і бачить сон. Потім чоловік трохи надламаним, але твердим голосом попросив у Люби …. руки Сіми.
– Чого вам треба? – не зрозуміла Люба.
– Прошу у вас, Любов, руки Серафіми. Зобов’язуюся любити і берегти її, в горі і в радості.
Люба вухам своїм не вірила.
– Застебни халат і закрий рот – засміялася баба Сіма.
Потім по Любиному дзвінку примчали обидва онуки з дружинами, і правнучка. І Іван Капітонович знову і знову розповідав, як син купив йому квартиру в сусідньому будинку, як він став у двір виходити. Як захворів, і Сіма ходила йому в магазин і варила суп (адже нікому не сказали, ні його синові, ні Любі), як гуляли потім біля будинку і розмовляли з ранку до ночі. Як зрозуміли потім, що разом їм краще, ніж нарізно і як не вистачає присутності поруч, коли доводиться розходитися по домівках.
– А навіщо одружуватися? – отетеріла Люба.
– А я хочу, щоб все було чесно. Сіма дуже важлива людина в моєму житті, я давно вдівець. Немає у нас часу на пусте. Хочу, щоб вона була моєю дружиною. Хочу її берегти.
Сиділи так довго, потім всією компанією проводжали Івана Капітоновича додому. Потім Люба з Сімою проводжали до машин родичів. Правнучка залишилася ночувати у бабусь.
Люба довго укладала внучку, розповідала їй казку. Кілька разів приносила попити. Потім стала лягати сама і чомусь заглянула до Сіми. Та сиділа в темряві на ліжку, волого блискаючи очима у вікно. Люба сіла поруч:
– Мама, тобі це все навіщо? Тобі зі мною погано?
Сіма довго мовчала, не зводячи очей від вогнів на вулиці. Люба вирішила, що вона образилася на питання і вже відкрила рот для вибачень. Сіма мовчки поклала суху долоню їй на руку.
– Стривай …. Поясню зараз. Я давно забула, хто я і що хочу. Я і з Іваном Капітоновичем подружилася, тому що йому потрібна була допомога. А він мене такою увагою огорнув. Він мене завжди питає – Сіма, що ти хочеш?
– Мама, ми ж теж завжди ….
– Стривай. Ви теж питаєте. Що я хочу їсти, що пити. А він питає – як я хочу жити, що я відчуваю. Ви мене любите, але поруч з ним я раптом зрозуміла, що я – людина, що я – жінка. Тільки не смійся. І що я, як жінка, маю право щось хотіти. А він, як чоловік – поруч, і радий моїм бажанням. Ніколи у мене такого не було, та я й не знала, що буває.
Сіма замовкла. Вражена Люба стала згадувати своє життя і зрозуміла – теж завжди жила, як потрібно, як годиться. І тихенько заплакала від цих думок. Сіма стала гладити її по голові, як маленьку.
– Я з ним жити хочу. Скільки Бог дасть. Місяць, рік. І дружиною я ж не була ніколи. Життя прожила, а як це – бути дружиною, берегти один одного, сміятися разом, розмовляти – ніколи не знала. А ти не реви – у щастя немає віку. Бачиш, коли мене наздогнало! Хто знає, що там у тебе попереду. Головне – якщо чудо постукало в твої двері – відкрий, не бійся.
Люба до ранку не могла заснути: «Відкрий, не бійся!». Адже вона зовсім не знає Сіму! Виявляється, можна вже скласти крила втомленим птахом і кожен день чекати смерті. Але вистрілити набряклою брунькою на теплий дотик весняного сонця. І змінитися за один день – ось так сяяти на порозі. Пахнути фруктовим вином. Впускати різнокольорові краплі тюльпанів до ніг …. І стати щасливою. І стати чиїмось щастям …
Вірите у те, що щасливим можна стати навіть у старості?
