– Мам, а чому той дідусь постійно сидить на лавці біля під’їзду? – дівчинка відійшла від вікна і подивилася на матір.
– Який дідусь? Григорій Іванович?
– Напевно, – знизала плечима дівчинка.
– Ну, хочеться йому сидіти, ось і сидить, – посміхнулася мама, – свіжим повітрям дихає.
– А чому він постійно дивиться кудись поперед себе? – не вгамовувалася дочка, – я вчора проходила повз, привіталася з ним, а він навіть нічого не відповів. Втупився кудись і сидить мовчки.
– Він же старенький вже, – терпляче пояснила мати, – може він тебе не почув просто.
– А ще … А ще він розмовляє сам з собою постійно.
Жінка підійшла до вікна і визирнула на вулицю. Старий сидів на лавці у своїй незмінній позі: спершись двома руками на тростину, що стоїть перед ним, і поклавши підборіддя на кисті рук. Трохи поспостерігавши за ним, жінка повернулася до доньки.
– Я сподіваюся, ви його не ображаєте? – строго промовила мати.
– Ні звичайно! – швидко відповіла дівчинка, – просто він якийсь дивний дідусь. Сам з собою розмовляє, а з іншими – ні. Дивиться постійно кудись, сидить там один …
Жінка похитала головою і присіла на стілець.
– Річ у тому, що він …
***
– Ну що, граємо? – Смерть зупинилася біля лавки і глянула на старого, – до речі, здрастуйте, Григорій Іванович. Весь час забуваю привітатися …
– Слухай, подруга, я ось сиджу і думаю – тобі нудно жити або що?
– В якому сенсі? – трохи розгубилася Смерть.
– Що ти мене мучиш? Прийшов час, тоді пішли. Що ти зі мною в ці ігри граєш? Ти з усіма так?
Смерть зітхнула і сіла на лавку навпроти.
– Ні, не з усіма. Тільки з тими, хто мені подобається. Ось ви мені подобаєтеся, не буду приховувати. До того ж, ігри привносять в мою роботу елемент справедливості і, не буду приховувати, розваги.
– Ти ба, як заговорила! – старий похитав головою, – елемент! Справедливість! Книжок начиталася чи що?
– Так, не так давно я освоїла і це вміння, – засміялася Смерть, – був у мене один знайомий, так він писав листи сам собі, щоб я подумала, що він ще тут комусь потрібен. Довелося підтягувати свої знання.
– Та біс з ним, з читанням. Ігри ти свої навіщо влаштовуєш?
– Ну, весело ж … – здивувалася Смерть, – виграв – живи ще. Програв – з речами на вихід. Несправедливо, чи що? Та й мені розвага хоч якась.
– А якщо людина постійно виграє? Що ти тоді робитимеш?
– Чекати, – знизала плечима Смерть, – з одним я вже рік в шахи граю. Поки ні разу не виграла. Але нічого … Вчора шах йому поставила. До мату ще не дійшла, але я намагаюся. Рано чи пізно все одно здасться.
– Так ти і зі мною вже пів року мучишся. Воно тобі треба?
– Нудний ви якийсь, – махнула рукою Смерть, – думаєте, мені цікаво кожного дня таких як ви під ручку водити? А так хоч якесь розмаїття.
Старий ненадовго задумався.
– Ну що ж … Є в твоїх словах логіка. Добре давай. Починаємо?
Смерть засовалася на лавці, влаштовуючись зручніше, і посміхнулася.
– Давайте. Правила ті ж самі – хто перший відведе погляд, той і програв. На гру дві години. Поїхали …
– Чесно кажучи, я просто приголомшена, – прибираючи годинник в кишеню і, встаючи з лави, вимовила Смерть, – дивоглядки – гра не найскладніша з усіх, які я пропоную людям, але вона найдієвіша. Мало хто витримував мій погляд понад п’ять хвилин, а ви вже пів року тримаєтеся. Вам зовсім не страшно?
– А чого мені тебе боятися? – посміхнувся старий, – тим більше, що ми з тобою вже давно знайомі, і я встиг на тебе надивитися.
– Так? А коли, вибачте?
– Давно це було. Ти, напевно, не пам’ятаєш вже ту зустріч. Я ще зовсім молодий був … Німці нас пресували тоді по повній. Зовсім не давали продихнути. Ось і в той день накрили вони нас своєю артилерією. Та так, що голови не підняти, – старий похитав головою, – лежу я, значить, в траншеї. Втиснувся весь в землю – страшно ж, знаєш як?! Дивлюся, а по краю санітарка наша біжить – Валея. Я їй кричу, мовляв, а ну стрибай вниз, дурепа ти така! А вона не чує нічого, гуркіт страшний. Та й злякалася, напевно. Не бачила нічого навколо. Що робити? Підірвався, та й кинувся до неї. Завалив її на землю, а сам зверху впав. І тут як рвонуло поруч … Останнє, що бачив – як ти поруч стоїш, та на мене дивишся.
– Чесно кажучи, не пам’ятаю вже, – знизала плечима Смерть, – тоді час такий був – кожен день нові обличчя сотнями, а то й тисячами … Так чим усе закінчилося?
– Чим закінчилося? Контузило мене тоді страшно і осколками нашпигувало. Лікарі з того світу витягли. Так для мене війна і закінчилася.
– Ого, – здивувалася Смерть, – не знала, що ви, виявляється, герой.
– Та ну тебе, – махнув рукою старий, – будь-який би так вчинив … Гаразд, піду я додому. І ти йди.
Старий повільно піднявся з лави і попрямував до під’їзду. Двері відчинилися прямо перед ним і звідти вискочила дівчинка.
– Ой, вибачте, – зрозумівши, що мало не вдарила діда дверима, прошепотіла вона.
– Та нічого страшного … – відповів старий і ступив у проріз, акуратно переступивши поріг.
– А давайте я вам допоможу? – заторохтіла дівчинка, – мені мама сказала, що вам потрібно допомагати, тому що …
– Я сам, нічого страшного, – спробував перебити її старий, але було вже пізно.
– … тому що ви на війні осліпли і нічого не бачите.
Смерть, вже зробила кілька кроків від лавки, в ту ж секунду завмерла і зупинилася. Повільно обернувшись, вона дивилася на старого, який, і собі, застиг біля дверей. Примруживши очі, вона мовчки дивилася на людину, яка пів року водила її за ніс.
– Григорій Іванович, – тихо промовила вона.
– Так? – старий повільно обернувся.
Смерть недовго помовчала.
– А що з санітаркою стало? Жива?
– Валя? Удома вона. Хворіє сильно. Тому ніяк не можна мені помирати. Не витримає вона цього, не впорається сама.
– Одружилися, чи що?
– Ну так. Після війни розписалися. Так і живемо з того часу.
Смерть замовкла і, схиливши голову набік, розглядала старого, розмірковуючи про щось своє. Старий стояв біля дверей і, спершись на ціпок, мовчки чекав її рішення.
– Я тут подумала … Нудна це гра – дивоглядки. Давайте ще пару років пограємо, і якщо ніхто не програє, то потім в іншу почнемо? У міста, наприклад.
– Пару років? – промовив старий, – ну що ж, і на тому спасибі … Ти на мене образи не тримай. Не за себе мені страшно, а за неї.
– Що? – удавано голосно вигукнула Смерть, – я щось останнім часом погано чую. Гаразд, піду я. До завтра, Григорій Іванович.
Смерть повернулась і, змахнувши своїми темними шатами, швидким кроком попрямувала геть …
Ви б здогадалися, що старий просто махлює у грі?
