Як можна вперше згадати про своїх дітей тільки тоді, коли синам вже по 25 років?
Я досі не вірю, що люди можуть так, проте, це сталося дійсно у моїй сім’ї.
Я мріяла бути юристом, тому завжди старанно вчилася, аби ступити на державну форму навчання. Та в 11 класі злякалася того, що треба їхати далеко в інше місто і не зможу часто бачити своїх рідних.
Тому, я вступило у коледж, який був неподалік. Мені там не подобалося навчатися, але я щовихідних була вдома.
Якщо бути щирою, то не було чому так часто їздити, бо мама дуже часто сварилася з татом. Та конфлікти виникали через те, що маму скоротили, на сім’ю заробляв тільки батько.
Та розірвало все те, що я завагітніла. Я була в селі, у своєї бабусі, а туди приїхав мій друг дитинства. Все дуже швидко закрутилося. Він поїхав собі у місто, а дитинка залишилася.
Про вагітність стало відомо дуже пізно, та й навіть у іншому випадку нічого погано не робила б, все одно дитину зберегла.
Як мама з татом дізналися, що у мене двійня, то не почали мене сварити чи говорити про те, що треба звертатися підпільно до лікарів. Навпаки, підтримали і я народила двійню. Які вони милі.
Цікавить, як тато дітей відреагував?
Він дуже часто приїздить у село, гуляє з іншими дівчатами, а мені постійно каже непристойні слова.
Та зустрілася я з татом моїх дітей тоді, як мої хлопці закінчили навчання в університеті і збудували свій бізнес.
За цих 25 років, він вже два рази розлучився і навіть наважився прийти до мене, аби зробити аналіз ДНК на батьківство. Він тепер готовий нести відповідальність, хоче жити у повноцінній сім’ї.
Я тоді просто розсміялася, а він навіть не розумів чому. Мабуть, вважав себе еталоном мужності та правильності. Чесно, не знаю, що тоді було у його голові, але я кепкувала з нього.
Вирішила розповісти своїм синам про те, що батько хоче почати з ними спілкуватися, бо все ж я не вправі забирати у них батька, але вони в один голос чітко сказали, аби я і близько його не підпускала до себе.
– Коли ми жили у злиднях, ви мамо плакали над нами, бо втомилися працювати на двох роботах і бавитися з нами, він ходив і веселився селом. Тоді чому він не згадав про нас? Зараз ви впораємося без нього, а Ви собі можете знайти достойного чоловіка. Якщо, раптом він буде у безвиході, тоді ми дамо йому грошей і допоможемо чим зможемо. Нам не потрібні ДНК аналізи, бо і так бачимо, що дуже схожі на нього.
А я пишаюся своїми красенями синами. Адже вони виросли справжніми мужчинами!
А ви б погодилися на пропозицію впустити батька хлопців у сім’ю?
