Двері грюкнули так, що з під’їзду посипалася штукатурка. Кіра здригнулася і вчепилася мені в рукав, а я ще секунду стояла з піднятою рукою — ніби могла повернути той рух назад, ніби могла постукати так, щоб нам відчинили.
— Бабусю… — тихо сказала донька у темряву.
У відповідь — тиша. Лише ланцюжок на дверях дзенькнув і завмер, наче крапка.
Я опустила сумки на сходи. Пальці не слухалися: я все ще тримала в голові той запах поминального обіду, свічок і мокрих вінків, а ноги вже стояли тут — у холодному під’їзді, де лампочка блимала, як поганий сигнал.
Ще годину тому Ольга Семенівна стояла посеред кімнати, не знімаючи чорної хустки. Не плакала. Очі сухі, губи тонкі.
— Збирайся, — сказала вона рівно.
Я навіть не одразу зрозуміла, що це не про шафу і не про порядок.
— У сенсі… куди?
Вона повільно перевела погляд на Кіру, ніби та була чужою дитиною, яка забігла не в ті двері.
— Це мій дім. Сина нема. І… вас тут більше нема.
Я ковтнула повітря, воно стало гірким.
— Ольго Семенівно… ніч. Дитина. Дайте хоч до ранку.
Вона поправила край хустки, як поправляють скатертину, коли на ній пляма.
— Не треба театру. І не роби з себе сироту. Тепер ми… різні люди.
Кіра тоді смикнула мене за рукав: “Мамо?” — і я відчула, як у мене всередині щось рветься мовчки, без крику.
Тепер це “різні люди” стояло між нами як стіна. В під’їзді пахло чужими котами й капустою. Надворі вже було пізно, ліхтарі робили мокрий асфальт блискучим, як лід.
Я витягла телефон, екран тремтів у моїй долоні. Пальці самі набрали номер знайомої — тієї, що колись казала: “Якщо що — дзвони”. Тільки “якщо що” ніколи не звучало так, як ці двері.
— Алло… це я. Можна… — я затнулась і глянула на Кіру. — Можна на одну ніч?
З того вечора наше життя розсипалося на маленькі тимчасові “можна” й “потерпіть”.
Перший тиждень ми спали на розкладачці в чужій залі. Кіра прокидалася від кожного звуку і не роззувалася одразу — наче боялася, що нас знову попросять “збирайся”. Я прала наші речі в тазі й вішала на батарею, щоб до ранку висохло. Вранці бігла куди брали: мити підлоги в офісі, фасувати товар на складі, підміняти продавчиню на базарі.
Кіра ходила зі мною — мовчки, з книжкою в руках, сиділа в кутку й робила вигляд, що їй цікаві цифри на цінниках.
Одного разу, поки я знімала з полиці коробки, вона підняла голову:
— Мам… а бабуся нас… ну… любить?
Я завмерла з коробкою в руках. Відвернулась, щоб не показати обличчя, і повільно поставила її на місце.
— Вона… по-своєму, — видихнула я і одразу відчула, як це слово “по-своєму” липне, як мед до пальців. Ні відмити, ні забути.
Через місяць я зняла крихітну квартиру — кімната і кухня, де дверцята шафи не закривалися, а з крана капало так, ніби хтось постійно нагадував: час іде. На підлозі лежав тонкий килимок, на якому Кіра робила домашні завдання. Я щоранку розкривала гаманець і рахувала так, наче кожна купюра могла образитися й утекти.
З Ольгою Семенівною ми не бачилися. Вона не дзвонила. Ні на день народження Кіри, ні на перший клас, ні на перший виступ у школі. Ніби справді стерла нас гумкою. Я не питала. Я просто працювала — інколи без вихідних, інколи без обіду, завжди без запасу.
Коли Кірі було п’ятнадцять, вона сама записалась на підробіток влітку. Прийшла додому з першим заробленим конвертом і поклала на стіл мовчки. Я подивилась на неї — на ці вже дорослі плечі — й зрозуміла, що вона не проситиме дозволу бути сильною. Вона вже така.
Пізніше в моє життя прийшов Сергій. Він не говорив гучних слів і не робив вигляд, що може замінити тата. Він просто одного разу мовчки забрав у Кіри важкий пакет, а іншого — сів поруч, коли вона плакала через контрольну, і не питав “чого ти”. Просто налив чаю й залишив ложку біля чашки так, щоб було зручно. Дрібниці, які тримають дах, коли на нього йде дощ.
Ми купили свою квартиру, коли Кіра вже навчалась в університеті. Я заносила коробки й чула, як у порожніх кімнатах відлунює наш сміх. Кіра розпаковувала книжки, Сергій крутив у руках ключі — ніби перевіряв: справді наші.
І от, коли Кірі вже двадцять два, телефон задзвонив у суботу, в день, коли я нарешті дозволила собі не поспішати.
Номер був незнайомий, але голос — ні.
— Це я, — сказала вона.
Я не сіла. Я так і залишилася стояти біля мийки з мокрими руками.
— Що вам треба?
Пауза була коротка, як ковток.
— Хочу бачити онуку. Вона доросла. Я маю право.
Слова “маю право” прозвучали так, ніби вона прийшла забрати посилку на пошті, а не заглянути в життя, яке сама зачинила.
— Я не вирішую за неї, — відповіла я. — Це її рішення.
Вона хмикнула, ніби я мала сказати “звісно, приходьте”.
Кіра в той же вечір спокійно вислухала й сказала:
— Нехай. Я хочу подивитися їй в очі.
Ми домовилися про кафе. Я не сіла з ними за один столик — не тому, що боялася, а тому, що знала: там має бути тільки їхня розмова. Я взяла стаканчик кави й стояла біля вікна за кілька метрів, дивлячись, як люди заходять і виходять, як місто живе своїм життям, не знаючи нічого про наші двері.
Ольга Семенівна прийшла в пальті, яке було їй завелике, і з акуратною зачіскою — такою, яку роблять, коли хочуть виглядати правими. Вона сіла, не питаючи, як справи, не питаючи, як навчання. Одразу поклала долоню на стіл, ніби ставила печатку.
— Я весь час думала про тебе, — сказала вона Кірі. — Але твоя мама…
Кіра не перебила. Взяла меню, перегорнула одну сторінку — повільно, як роблять, коли дають людині шанс зупинитися. Потім поклала меню й подивилась прямо.
— Я пам’ятаю, як ви зачинили двері. Я стояла в під’їзді і не могла зрозуміти, що я зробила не так.
Ольга Семенівна різко втягнула повітря, ніби її вдарили.
— Я була не в собі. Я поховала сина.
— А я поховала тата, — тихо сказала Кіра. — І того ж вечора — свій дім.
Ольга Семенівна стиснула сумочку так, що побіліли пальці.
— Тебе… проти мене настроїли.
Кіра навіть не посміхнулась. Вона просто підняла чашку, зробила ковток і поставила назад рівно на блюдце.
— Мама ніколи поганого про вас не говорила. Я просто пам’ятаю. У мене пам’ять довга, бабусю.
У цю мить Ольга Семенівна нахилилась вперед, як людина, яка звикла тиснути авторитетом.
— Ти не маєш права так зі мною… Я ж…
Кіра відсунула стілець. Не різко — спокійно. Так відсувають стілець, коли рішення вже прийнято.
— У мене пара, — сказала вона. — Бувайте.
Вона пройшла повз мене до виходу і не подивилась у мій бік — не тому, що злилася, а тому, що тримала себе. Я пішла за нею і лише на вулиці вона видихнула, як після довгого бігу:
— Поїхали додому.
Я кивнула. Ми не обговорювали. Не треба було.
Через кілька днів у мене почали “випадково” питати знайомі: “А правда, що ти не даєш бабусі бачити онуку?” Потім у месенджері прилетіло повідомлення від далекої родички Олексія: “Ольга Семенівна плаче, каже ти жорстока”.
Я не відповідала. Але Ольга Семенівна таки подзвонила сама — цього разу без пафосу, зате з криком.
— Вона мене принизила! Це ти її так навчила! Ти мене позбавила сім’ї!
Я притиснула телефон до вуха й повільно витерла руки рушником — щоб не тремтіли.
— Я просила вас про одну ніч, — сказала я тихо. — Ви сказали, що ми вам ніхто.
— Я була в горі! — її голос зірвався, як стара струна.
— А я стояла на вулиці з дитиною, — відповіла я. — У мене не було часу на горе.
Вона щось ще вигукнула, але я вже не розбирала слів — у вусі лишилося тільки шипіння, а потім гудки. Вона кинула слухавку так само, як колись зачинила двері.
Увечері Кіра мовчки дістала з шухляди маленький ключик — той, що висів у нас на гачку “для своїх”. Покрутила на пальці, ніби перевіряла вагу металу, і зняла його з кільця.
— Це від старого замка? — запитав Сергій, не підводячи голосу.
— Так, — сказала вона і підійшла до смітника на кухні.
Ключ дзенькнув об пластик і зник серед пакетів.
Кіра закрила кришку, витерла долоню об джинси й пішла у свою кімнату, навіть не озираючись.
