– Мама, ну нарешті на пенсію. Тепер зможеш сидіти з онуками!
Саме такими словами радісні дочка і зять зустріли моє рішення зав’язати з роботою.
А я не хочу! Я проти!
Я нереально люблю своїх онуків, просто до безтями! Але повністю віддати своє життя їм просто не можу, не хочу, не зобов’язана!
Я відпрацювала на 6 років довше покладеного терміну. Я дуже важко працювала, перш за все, щоб дочка спокійно довчилась в аспірантурі, а потім, щоб допомогти дітям з іпотекою.
А тепер я хочу пожити для себе. Я лише раз в житті була на морі! Моя мрія – все кинути, купити невеликий будиночок на березі, облаштувати гарний, затишний садок з магноліями і спокійно дожити відведений мені час.
А як я колись любила в’язати! Всі подруги заздрили. Але останні 20 років на це не було ні сил, ні часу! А книги … .. У мене величезна бібліотека, більшу частину якої я не встигла навіть просто переглянути, вже мовчу про те, щоб вдумливо перечитати.
Можливо, хтось назве мене егоїсткою. Але невже я не заробила за все життя право на свободу, право на мрію, право на спокій і умиротворення?
Я не відмовляюся, сидіти з онуками, коли це дійсно необхідно. Я із задоволенням забирала, забираю і буду їх забирати на канікули. Вони мені дають сили, наповнюють енергією, не дають нудьгувати та сидіти на місці.
Але бути постійною нянечкою, репетитором, вихователем – вибачте! Зрештою, згадайте про мій вік!
Діти, дорогі мої, ви їх народжували для себе! Ось ви і повинні вкладати в них всі свої сили, присвячувати їм свій вільний час, піклуватися про їхнє майбутнє. Тим більше, старшому вже 12, а найменшій – 3.
Рідні мої, ви ж якось виховували їх весь цей час, поки я працювала. Так чому зараз щось має змінитися ?! Так, тепер я пенсіонерка. Але я жити хочу! Рік, два, п’ять, не важливо! Скільки Бог дасть, як то кажуть. Але цей час – тільки мій!
Не забирайте його у мене, я ж теж хочу бути щасливою.
