Коли бачиш по телевізору чиюсь історію про те, як матір виганяє своїх дітей з дому, починаєш мимоволі сумніватися в її адекватності та материнському інстинкті. І я була однією з тих, хто так вважав, поки біда не прийшла до моєї сім’ї.
Я народила трьох дочок. Однак, коли молодшій було 3 рочки, старшій 16, а середній 8, мій чоловік помер від раку. Так, це горе нас роз’єднало, хоча повинно було бути навпаки.
Молодша, тата не пам’ятає, а от середня і старша пережили його втрату дуже болісно. А я просто була змушена продовжувати жити заради своїх дітей. Але ось зі старшою донькою все було набагато складніше. Кілька тижнів вона закривалася у своїй кімнаті, не виходила і днями плакала.
А потім настав день, коли вона вийшла з кімнати, і буквально зникла. Ні, зникла не в фізичному плани. Вона не приходила додому ночами, набила собі якісь страшні татуювання, стала приводити дуже дивних подруг додому і пофарбувала волосся в червоний колір.
Я намагалася надоумити її, але всі спроби були провальними. Вона мене навіть слухати не хотіла. Незабаром все дійшло до того, що вона почала підіймати руку на своїх молодших сестер. Вони стали її боятися, та і я теж. Останньою краплею було те, що вона привела в будинок дорослого мужика і сказала, що він буде жити з нами.
Тоді я просто попросила її зібрати свої речі і з’їхати з квартири, дивлячись на перелякані обличчя моїх дочок. Після цього я не бачила її цілий місяць. Серце моє просто виривалось з грудей, ви не подумайте, що я така бездушна мати, яка виставила свою дочку і не знає, як вона і де.
Глибоко в душі я себе ненавиділа, але ж це було єдиним правильним рішенням, або мені так здавалося. Я ще й відповідаю за інших двох донечок, котрі вже постраждали від старшої.
Минуло ще три місяці, за цей час я бачила її два рази і то мигцем. Вона знову була зі своїми подругами, і я думала, може, все ж правильно зробила, що вигнала, вона б не виправилася.
І ось, нещодавно я ледь не отримала інфаркт, коли побачила її з пузом. Поруч був чоловік, старший за неї років на 20.
Совість мене замучила, але я не змогла підійти до неї. Тепер не знаю, де вона, чи народила, як вона себе почуває… Любі, не поспішайте мене звинувачувати, в мене самої душа крається, але я думаю, що заради двох моїх молодших правильним було вигнати старшу. Все ж не шкодую…
