– Ой, мамусь, а це мій жених. Ми трохи у тебе поживемо, ок? Ну ми й самі б на кухню пішли, але ми ще молоді… Розумієш? — дивиться на мене доня й думає, що зараз я защебечу і радо піду спати на розкладачці. А от і ні, доцю.
Я сама виховувала двох дочок. Недавно я попросила, щоб обидві з’їхали від мене. Разом з своїми хлопцями і проблемами. Чому? Бо я вже втомилась від того всього. Чого це я маю тягнути їх всіх на собі? Я їх виростила, вивчила, то хай і влаштовують собі власне життя.
Вони лиш минулого року позакінчували навчання. Мені було легко до того часу? Ой, ні… Я досі не відпочила за всі ті роки.
– Мам, це Вадим, ми в тебе поживемо трохи, добре? Ми плануємо одружуватись колись. – Так звучали слова старшої Ніни аж 6 років тому. До того дівчата жили в одній кімнаті, а я в іншій. А потім я жила з молодшою, щоб Вадиму і Ніні було добре.
Коли я просила скидатися на харчування, казали, що грошей не мають. Вони ж на квартиру збирають і дитина мала. Мовляв, я мама, я й маю помагати.
Отак цілих 6 років я робила, що могла. Молодша доня постійно казала, що старша зі своїми проблемами має з’їхати, але чула у відповідь лише нарікання на світ і переводила стрілки на малу дитину.
– Хто на кухні посуд в раковині залишив? Я тільки вимила! Наталю, прибери за собою!
– Я вранці прибирала за всіма, тепер ти за мною прибери!
Я постійно ділила ті хатні обов’язки і мирила їх, але нічого мені не вдавалось.
– Це твій чоловік накидав повне відро! Нехай сміття і несе! Це твій син розсипав, ти і підмітай!
– Я – мужик, я не зобов’язаний сміття виносити за цілим табором!
– Це дитина! Не розумієш? Важко прибрати?
Навіть на іпотеку Ніна з чоловіком не назбирали грошей. Грошей на харчування майже не давали, а як давали, то якийсь мізер. Моє терпіння скінчилось одного веселого дня, коли Наталя привела хлопця.
– Це Діма, він не з міста, ми скоро розпишемося, а поки поживемо тут.
– Де? – питаю.
– Ну тут, – розводить руками, – у тебе скоро буде внук або внучка.
– Ви на кухні зібралися жити? – уточнюю я.
– Ми б і не проти, але Вадим вночі бігає до холодильника, та й з тобою не варіант, бо ми ж молоді, сама розумієш…
Дочка чекає, що я запропоную переміститись на кухню, щоб вони там собі жили. Але ні.
– Я даю всім вам 2 тижні, шукайте варіанти, збирайте речі і з’їжджайте.
– Як так? Куди? Я тут прописана, це мій дім. Ну і що, що Вадим не прописаний і дитина прописана у свекрухи! Хай мала кудись їде!
Я сказала, що продам усе майно, якщо по-доброму вони не з’їдуть. На мені нема провини: я їх виростила і базу для їхнього життя дала.
Вони образились. Обидві.
– Ти більше ніколи онука не побачиш, ясно?!
– І мою майбутню дитину теж! Живи собі тепер в достатку сама! Хіба ти мама після цього?
Всі поїхали. Зі мною ніхто не спілкується, навіть родичі. Я, може, й не права. Але зате щаслива. А то не знати, де б я опинилась з таким ставленням донечок любих.
А як би ви вчинили на місці авторки?
