Дриль зойкнув під стелею, і саме в цю мить у двері подзвонили так, ніби хтось тиснув на кнопку ліктем — довго й нервово. Я витерла руки об футболку, обережно переступила через розкидані шурупи й відчинила.
На порозі стояла Ольга Іванівна — в світлому плащі, з сумкою на зігнутій руці, наче йшла не до нас, а на вокзал. Очима одразу пробіглась по коридору: пил на підлозі, заклеєні плівкою двері в кімнату, дитячі кросівки в купі з кабелями.
— Ти що, ремонт затіяла? — сказала вона так, ніби я влаштувала пожежу.
І в цей момент син за спиною чхнув від пилюки, а чоловік, з викруткою в зубах, визирнув з кімнати й зупинився, коли побачив матір.
— Мамо… ти ж попередити могла, — пробурмотів він.
Вона зробила крок уперед і відсунула ногою коробку з плиткою — акуратно, щоб не зачепити.
— Я на хвилинку. Мені поговорити треба, — і одразу глянула на нього, а не на мене.
Чоловік поклав викрутку на підвіконня, як офіцер — зброю перед розмовою. Я вже знала цей рух: зараз буде «мамо», потім тиша, а потім — прохання, яке виштовхне з нашої кухні все повітря.
— Я без грошей лишилася, — сказала Ольга Іванівна, ще навіть куртку не знявши. — Уявляєш? Просто… пусто.
Дочка вийшла з кімнати з лялькою, зупинилась і прижала її до грудей. Ольга Іванівна кинула короткий погляд — ніби перевірила, чи діти справжні, — і знову повернулася до сина.
— Орендарі виїхали. Ті… маріупольські. — Вона вимовила це так, наче вони не люди, а зіпсована побутова техніка. — Пожили — і поїхали. А квартира… там тепер капець.
Я почула, як чоловік втягнув повітря — тихо, через ніс. Він не сказав нічого, але плечі у нього стали квадратніші.
— Мамо, — нарешті вимовив він. — Тобі ж платили… Скільки? Тисячу? Щомісяця?
Вона підняла брови, немов він запитав щось непристойне.
— Так. Платили. А що? Я що, мала в банку складати і на себе не витрачати? — вона зняла сумку й поставила на табурет, ніби це доказ її правоти. — Я, між іншим, теж людина. Я теж хочу нормально жити. Та й ціни… ти бачив ціни?
Я пам’ятала, як вона, отримавши ту львівську квартиру, ходила з телефоном по кімнатах і знімала відео: «Дивіться, яка лоджія», «Ось кухня, гарні фасади». Тоді ще початок війни, і Львів гудів валізами, чужими голосами, дитячим плачем у під’їздах. А вона вже говорила пошепки, але з блиском в очах:
— Тут безпечно. Тут магазини поруч. Школа. — і пауза. — Тисяча доларів.
Я тоді буквально проковтнула язика.
— Ольго Іванівно… — почала я, але вона махнула рукою, не дивлячись.
— Не починай. Усі беруть, чого я маю бути дурною?
А потім ще додала, витягнувши губи: — І хай за кота доплачують. Бо меблі. Це не гуртожиток.
Через кілька місяців вона гордо повідомила, що звільняється з пекарні.
— Вісім тисяч за ті ночі і ті печі? Та ну. У мене тепер стабільний дохід. Я собі нарешті поживу.
І вона «жила». Ми бачили це в сторіс, які вона випадково виставляла в статуси: санаторій з білими халатами, турецьке море з коктейлем, нова сукня «бо знижки були». Вона могла годинами розповідати, який матрац у готелі, але не могла знайти десять хвилин, щоб посидіти з онуками.
Я це згадала не тому, що люблю рахувати чужі гроші. Я згадала, бо пил у нас у коридорі й досі стояв стовпом від того ремонту, який ми почали якраз тоді, коли просили її допомогти.
Тоді я стояла майже так само, тільки без дриля, у чистій кухні. Діти крутилися під ногами, а я вмовляла:
— Ольго Іванівно, заберіть дітей хоча б на тиждень. Ми кімнату переробимо. Там буде шум, пил… Ви ж бачите, вони малі. Хоча б на вихідні.
Вона повільно, з насолодою, розмішувала ложечкою чай.
— Не можу. Я на дачу їду. Подруга кличе.
— Але ж це ваші онуки…
Вона навіть не підняла очей.
— Я заслужила відпочинок. Не тисни на мене.
І от тепер вона стояла в нашому коридорі й дивилася на дриль, як на наші можливості.
— Там ремонт треба, — сказала вона й різко зітхнула. — Підлога подряпана. Двері… взагалі. Кажу ж: капець. Хто таке зніме за нормальні гроші?
— А за ненормальні? — вирвалося в мене.
Чоловік кинув на мене попереджувальний погляд — не сердитий, швидше втомлений. Він підняв руку до чола, ніби в нього раптом заболіла голова.
Ольга Іванівна зробила вигляд, що не почула.
— Ви ж умієте. Ви ж ремонт робите. — Вона кивнула на кімнату. — От і мені зробите. Ну, не прямо все, але… щоб можна було здати. Бо я зараз без доходу. Мені що їсти? Мені що вдягати?
Дочка позаду мене тихенько потягнула мене за рукав — вона боялася чужого голосу, коли він стає гострим.
— Мамо, — чоловік сів на край табурета, і той тихо скрипнув. — Ти серйозно? Ти хоч щось відклала?
Ольга Іванівна підняла підборіддя.
— Я не збираюся виправдовуватися. Я жила. Я ж не крала. Я заробляла.
— Ти не заробляла, — сказав він тихо. І це «тихо» було страшніше крику. — Ти просто брала.
Вона різко випросталась.
— Ой, почалося! — голос став тонший, з ноткою образи. — Значить так. Я до вас по-людськи. Я мати. Я не прошу багато. Ви ж сім’я. Ви ж не кинете?
Я дивилася на її манікюр — свіжий, блискучий. На ту саму сумку, що виглядала дорожчою за наші зимові куртки разом узяті. На те, як вона стоїть, ніби вже вирішила, що ми скажемо «так», і просто чекає, коли ми визнаємо очевидне.
Чоловік мовчав. Він водив пальцем по краю столу, як роблять люди, коли шукають правильне слово й не можуть знайти жодного, яке не зруйнує щось назавжди.
— Мамо… — знову. І знову пауза. — Ми не потягнемо.
— Та як це «не потягнемо»? — вона підвищила голос і навіть ступила ближче. — У вас же руки є! У вас двоє дорослих! Ви ж собі робите — зробите й мені! Я ж не чужа!
Я відчула, як у мене в животі все стиснулося, але я не сказала ані про тиждень, коли вона «заслужила відпочинок», ані про цукерки, які вона колись принесла й одразу забрала назад «бо дітям багато не можна». Я просто подивилась на чоловіка.
Він підвівся.
— Мамо, — сказав він і вже не сів назад. — Ключі від твоєї квартири у тебе. Дзвони майстрам. Домовляйся. Ми… ми зараз ледве свій ремонт доведемо до кінця.
Ольга Іванівна застигла. Вона ніби чекала, що він зламається на слові «мамо», як завжди. Але він стояв рівно, і в тому було щось нове для нас усіх.
— То ви мене кидаєте? — голос у неї став тихим, але колючим.
— Ні, — відповів він. — Ми просто не будемо тягнути те, що ти викинула.
Вона зиркнула на мене. Очі блиснули — не сльозами, а злістю. Взяла сумку з табурета, різко, так що блискавка дзенькнула.
— Я все зрозуміла, — сказала вона. — Оце вам і сім’я.
Вона розвернулась і пішла до дверей. На порозі ще раз оглянулась — швидко, ніби хотіла запам’ятати, як виглядає наша бідність, щоб потім комусь розповісти.
Двері зачинилися без грюкоту. Просто клацнув замок.
Я повернулась у кімнату, де стояла недокручена розетка. Чоловік мовчки взяв дриль, натиснув кнопку — і в шумі мотора вже не було місця для її голосу.
