Олександра Путря – маленька художниця родом з Полтави. Життя дівчини дуже рано обірвалося через важку недугу – Сашенька хворіла на лейкемію.
За свої 11 років вона встигла намалювати понад 2000 чудових картин, за які отримала кілька солідних нагород.
Золота медаль Христа Спасителя «За життя гідне людини» (1998 р.), Орден Святого Миколи Чудотворця «За примноження добра на Землі» (2000 р.), старовинна ікона в срібному окладі «Христос Вседержитель» (2001 р.), національна премія Всеіндійського дитячого об’єднання «Неру Бал Саміті» – «Каласарі Авангард» (2001 р.) – все це було винагородою за великий і неосяжний талант маленької художниці. В Полтавському художньому музеї (Галереї мистецтв) ім’ям Саші Путрі названа зала дитячої творчості.
Народилася Олександра 2 грудня 1977 року. З перших місяців її життя батьки почали помічати неабиякий хист доньки до малювання. Зовсім скоро воно перетворилося на таку ж природну потребу Саші, як їжа та сон.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
В три роки дитина вільно і впевнено тримала в руках олівець чи пензель, виводячи на листку красиві і плавні лінії. Все навколо вкривалося фарбами, коли маленька сідала за улюблене заняття, тому батькові довелося обладнати для доньки спеціальну художню майстерню.
Будь-які спроби привчити дівчинку до традиційного малюнку закінчувалися безуспішно. Саша добре знала, що саме вона хоче зображати, і довіряла своїй надзвичайній уяві.
Хто ж знав, що в 6 років Олександрі поставлять такий страшний діагноз – лейкоз…
Її тіло ставало слабшим і кволішим, а от талант тільки міцнішав. Під час лікування її картини стали ще унікальнішими і автентичнішими. Вона почала зображати персонажів з індуїстської філософії, різних богів та міфічних істот.
Рідні дитини робили все, що було в їхніх силах, але нічого не допомагало. Після 5 років невпинної боротьби Саша відчула, що більше не хоче змагатися зі смертю.
Останній малюнок дівчинка створила, лежачи на лікарняному ліжку. Поруч з нею був її вірний і терплячий друг – тато. Вона приклала його руку до листка, обмалювала її, а потім зробила так само з власним відбитком. Доповнила малюнок зображенням зірки Сіріус, на якій Саша завжди хотіла побувати.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Редактори “Цікаво про” сподіваються, що її мрія таки здійснилася.
З 1989 року відбулося більше ста персональних виставок Саші Путрі в багатьох країнах світу, про дівчинку було знято кілька документальних фільмів і написана документальна повість. Про такий талант неможливо забути, та й не треба! Бо ця дитина була й справді поцілована Богом.
Чи подобаються Вам картини дівчинки?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
