Одного разу я зустріла в тролейбусі дідуся. Він був у домашніх капцях і постійно бурмотів: “Я не пам’ятаю…Я не знаю, куди їду…”.
Раптом у нього задзвонив телефон. Дзвінки продовжувалися знову і знову, а він просто кинув телефон з рук. Він повис у нього на зап’ясті, бо був прив’язаний. Люди навколо почали озиратися. Ніхто не розумів, що відбувається. Дід розгублено запитував у кондуктора, що це у нього на руці і чому воно вібрує, а той мовчав і вдавав, що нічого не чує.
Ми приїхали на кінцеву зупинку. Я побачила, що у світі безліч байдужих людей.
Сама ж взяла телефон дідуся і передзвонила до його рідні. Виявилося, що він живе в іншому кінці міста. Це був час пік. Місто стояло в заторах. Вирішила викликати таксі.
Приїхала машина. Я намагаюся водієві розповісти про цю особливу ситуацію. Кажу, що дід нічого не пам’ятає, але він пристойний чоловік. На що таксист відповів, що такого він везти не буде. Я знову телефоную, але історія повторюється. Зрештою довелося дзвонити в поліцію. Мій виклик прийняли. Чекаю.
Раптом під’їхала ще одна машина. Це було таксі, але цього разу водій погодився відвезти діда додому.
Лише через дві години до мене передзвонив поліціянт…
Після цієї ситуації я зрозуміла, що немає сенсу жалітися на владу та олігархів, адже починати варто з себе. Люди стали жорстокими та безсердечними. У них немає жалості та бажання допомогти.
Мені здавалося, що так можуть поводитися лише хижі звірі, але ні.
У результаті я поскаржилася на цю службу таксі, а усі, хто проявив байдужість, задумайтеся, що і ви можете опинитися в подібній ситуації.
А що б ви зробили на місці дівчини?
