Тато з важкими речами ходив в сторону вокзалу, а мама тримала мою руку, щоб я не відставала. Мені тоді було 3, але я пам’ятаю цей день.
Раптово вони почули плач. Спочатку батьки не звернули на це увагу, але через хвилину знову почувся голосний плач. Раптом, ми помітили одну дівчину, яка стояла біля стіни і плакала.
Пасажири дивилися на неї, намагаючись зрозуміти, що ж з нею відбувається, але ніхто до неї не підходив. Тоді батько мій зупинився, поставив валізи на підлогу, і запитав у цієї дівчини, в чому ж проблема.
Дівчина крізь сльози пояснила, що приїхала з Луцька, щоб вступити до університету, але, на жаль, завалила іспит. Тепер їй треба було повернутися додому, але один чоловік вкрав її рюкзак, в якому знаходилися квитки і гаманець.
Тоді тато зняв кепку з голови, голосно попросив всіх допомогти цій дівчині. Він швидко пояснив ситуацію, гроші відразу ж зібралися, не минуло й 10 хвилин. Пройшли роки, мама постійно згадувала цю історію. Батька давно не було в живих.
Вона розповіла мені, що в той момент міцно тримала мою руку, щоб я не загубилася, спостерігала за батьком і пишалася ним.
– Він підійшов навіть до офіцера, у якого було сила-силенна грошей, – розповідала мама. – Ми подумали, що він додасть, але цей офіцер просто подивився на кепку і сказав, що решти не вистачає. Ми були шоковані, чесно. Від всіх звичайних людей очікували, а від багатого військового – ні. Минуло 3 хвилини, кепка повністю набралася, тоді і офіцер витягнув гроші, поклав купюру і вийшов. Ми з чоловіком просто були здивовані.
Дівчина тоді перестала плакати, вона просто була до божевілля вдячна твоєму батькові, що той просто вирішив їй допомогти.
Що б ви робили в такій ситуації?