Нещодавно я бачилася зі своєю подругою Оленою. Вона розповіла мені, що її мати-пенсіонерка вирішила здати 3-кімнатну квартиру і відправилася подорожувати світом. Зараз вона мешкає в Абхазії, але незабаром переїжджає в Туреччину, а згодом в Болгарію.
Та її знайомі переконують, що найкраще зустрічати старість на Півночі Кіпру. На жінку там чекає радісне та спокійне життя. На такий спосіб життя їй вистачає грошей з оренди квартири.
Однак зять був проти:
– Хто в такому віці кудись їздить? Мені соромно за неї.
Свекруха також не кращої думки:
– Ганьба для сім’ї. Олена також має її гени, тому не здивуюся, якщо в старості кине чоловіка з дітьми і поїде на край світу.
Подруга жаліється, що Петро кожного дня їй про це говорить і додає:
– Нам кредит за машину потрібно виплачувати, а теща в мандрівники записалася, замість того, щоб допомогти.
Олена також сподівалася на фінансову підтримку з боку матері. На додачу свекруха дорікає, що молода сім’я живе у неї, а в квартирі свахи мешкають чужі люди.
Подруга впевнена, що вона у цій ситуації жертва і їй всі повинні поспівчувати. Та я не розумію, звідки у нашій державі ці стереотипи? Чому пенсіонери не мають права подорожувати і жити в своє задоволення? Невже після 60-ти життя закінчується?
Тим паче у жінки дорослі діти, які можуть про себе подбати.
– Ми планували переїхати в 3-кімнатну квартиру матері, а її відправити жити в село. А тут все так обернулося…
Я не здивуюся, якщо жінка ще й одружиться на старості літ. Це непоодинокі випадки, коли пенсіонери знаходять своє кохання. Однак у таких ситуаціях вони стикаються із повним нерозумінням з боку родичів.
А як ви вважаєте, чи правильно вчинила жінка, коли вирішила подорожувати, а не сидіти з онуками?
