Я все життя жила у селі. Усі там знали одне одного, наче рідні, усі допомагали. Та після університету залишилася в обласному центрі, роботу знайшла. Жити у великому місті мені було важко, дуже самотньою почувалась. Деколи так кортіло просто стати поговорити з сусідкою, як вдома колись. Та тут було так не заведено, сусіди жили роками поряд і навіть не віталися.
Того вечора я поверталася з роботи і зайшла в супермаркет. Купила продуктів і прямувала додому. Під під’їздом побачила заплакану сусідську дівчинку, років семи. Вмить я зрозуміла, що зранку ця дитина так само була на вулиці.
– Дівчинко, що сталося? Як тебе звати?
– Ілонка, – заплакано сказала дитина, – я не знаю як додому зайти, мама спить, не можу розбудити! Двері не відчиняє, а я їсти хочу, весь день голодна.
– Як так? А тато де?
– Немає.
Я дістала з сумки шмат батона і дала дитині. Вона жадібно впивалася губами і ковтала, навіть не пережовуючи. В цей момент з вікна визирнула бабуся, яка жила на першому поверсі.
– Це Ілона, дочка Свєти з третього. Вона алкашка пропаща. Щодня вдома товариші: то б’ються, то гуляють. З ними небезпечно зв’язуватися, бо ще по голові дадуть.
– А дитина при чому? Вона ж невинна? Де соціальні служби?
Я взяла маленьку за руку і пішла шукати її квартиру. Двері дійсно ніхто не відчиняв, і звуків ніяких чути не було. Довелося викликати поліцію. Коли квартиру відкрили – побачили страшну картину. Матір Ілони лежала в ліжку з розбитою головою. Вона не дихала. Дитина осиротіла. Поліція забрала Ілону, а я тієї ночі спати не могла. Якби ж хтось із сусідів не був байдужим, можливо жінку б врятували.
Наступного дня дізналася, що Ілону передадуть в інтернат. Всі вихідні місця собі не знаходила. Як так, дівчинка жила в таких жахливих умовах, а зараз буде в інтернаті.
Тоді я прийняла найважливіше рішення в своєму житті – забрати Ілону до себе, оформити опіку. Документи зробили досить швидко. Все вдалося.
Вже минуло два роки. Яка хороша дитина в мене: вчиться добре, вдома допомагає. Я лиш тепер розумію, що це не я її врятувала, а вона мене!
