Процеси, що відбуваються у головні старших жінок, які уже мають онуків надзвичайно цікаві.
Учені провели дослідження, у якому магнітно-резонансна томографія показала, що майже у всіх 50 бабусь, які погодилися допомогти роботі, побачивши дітей активізувалися ті області мозку, які пов’язані з емоційною емпатією — здатністю переживати ті ж емоції, що й інша людина. Вона виникає в найдавніших ділянках мозку: в мигдалеподібному тілі, гіпокампі і орбітофронтальній корі.
Завдяки їхній роботі емоції з’являються миттєво і людина не відволікається на зайві міркування. Отже, якщо підібрати правильний кадр, бабусю буде легше попросити посидіти з онуками. Хоча літні жінки і самі зізнаються, що хотіли б більшої участі в догляді за нащадками своїх дітей.
Переживання чужих емоцій, буває, виснажує людей настільки, що на допомогу ніяких сил вже не залишається. Зате їм легше перебувати з іншими “на одній хвилі”.
Разом з тим, в момент, коли бабусі дивилися на знімки своїх дітей, у них більшою мірою активувалися ті області мозку, що пов’язані з когнітивною емпатією — здатністю розуміти, але не переживати чужу точку зору. Емоціями при цьому перейматися необов’язково. Більш того, у когнітивних емпатів раптові емоції можуть спотворити реальне розуміння ситуації.
Батьки, до речі, при тих же умовах відчували меншу емоційну і когнітивну емпатію до своїх дітей.
“У маленьких дітей, ймовірно, розвинулися риси, що дозволяють маніпулювати не тільки материнським мозком, а й мозком бабусь. Доросла дитина не володіє такими ж милими рисами обличчя, які є у онука, тому втрачає перевагу в очах літніх жінок. Наші результати – це додатковий доказ існування в мозку глобальної системи батьківського піклування”, – йдеться в статті з результатами дослідження, опублікованого співробітниками Університету Еморі.
Згідно з іншим дослідженням, проведеним Берлінськими вченими, ризик смерті у літніх людей, які піклуються про онуків, на 37% менше, ніж у тих, хто цього не робить. Так, та половина респондентів, які доглядали за малюками, жили ще 10 років після опитування, тоді як друга половина, якій ні з ким було няньчитися, померли протягом п’яти років.
“Це дослідження показує взаємозв’язок між турботою про кого-небудь і тривалістю життя літніх людей. Але чому так відбувається, ми можемо тільки здогадуватися”, – говорить один з авторів роботи Девід Колл.
Хоча точної причини того, як діти продовжують життя своїх бабусь і дідусів, поки немає, вчені вважають, що тут не обійшлося без людського минулого. Можливо, ми на генетичному рівні пам’ятаємо, яке величезне значення для виживання мала раніше турбота про підростаюче покоління.
Тому шануйте і поважайте своїх мам, які рано чи чи пізно стануть бабусями. Їм же ще няньчитись з вашими дітьми!
А ваші матері няньчаться з онуками?
