“Я можу себе обслуговувати, мені не треба пелюшки приносити, рот витирати”: як Терен живе після ампутації обох ніг

Війна нещадно травмує і тіло, і душу тих, хто готовий проти неї постати.

Найбільше страждає від військових дій здоров’я наших бійців. На собі це відчув Олександр Будько: 26-річний чоловік втратив обидві ноги, здійснюючи контрнаступ на Харківщині.

Як війна змінила життя

Олександр, як і сотні українців, мав абсолютно нормальне, спокійне життя. Але 24 лютого 2022 року, замість звичної дороги на роботу, чоловік вирішив обрати шлях на фронт.

Саша знав, що через військкомат його не пропустять: черги там були надто великими, та й проблеми з ногами грали свою роль. Але, практично в обхід, чоловік все ж розпочав боротись за нашу землю. А вже через пів року житель Рівного став командиром взводу 49-го окремого стрілецького батальйону Карпатської Січі та отримав позивний “Терен”.

Зараз Олександр активно веде свій профіль в інстаграмі, де чесно розповідає все про військові будні, а також працює над воєнною біографією, що буде зватись: “Історія впертого чоловіка”.Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.“Це рушійна сила, яка зародилася в мені давно”, — каже Олександр та пояснює: він ніколи не тримав зброї у руках, але не хотів, щоб жертви всіх українських поколінь були марними.

Через стан здоров’я Сашко довгий період займався зовсім не військовими справами: то будівлі охороняв, то вирішував паперові питання. Потім потрапив до “Карпатської Січі”, але виїхати на місце бойового зіткнення тоді теж не вдавалось.

“Це вже була моя п’ята чи шоста спроба потрапити на фронт, і я сказав собі: “Ні, це вже якийсь сюр, мушу поїхати”, — згадує військовий.

Коли командир все ж дав добро виїзду на фронт, Олександр не тямив себе від щастя.

24 серпня

День, коли отримав поранення, чоловік пам’ятає майже по секундах. Було близько третьої ранку, коли він вже вийшов у село: все було прикрашене кольорами нашого прапора. Люди знали, що зовсім скоро знову стануть вільними, тому і підготувались.

Підйом завжди був таким раннім, а от лягати доводилось пізно. Щоб хоч трохи привести себе до тями, Олександр вирішив залишитись в селі на обідній сон.

“Я почав засинати, як в один момент відчув страшний біль у ногах і на мене зсунулася земля. Я почав кричати.”Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.Побратими, яким вдалось вижити, витягли бійця, надали першу допомогу, наклали турнікет та викликали підмогу. Але, як каже Олександр, вже тоді було зрозуміло, що такий страшний біль — не до добра.

Коли побратими розпочали евакуацію, Саша згадав, що власну групу крові про всяк випадок написав на берцях та штанах. Захотілось перевірити, чи не стерлись написи. Але чоловік не зміг побачити навіть взуття: його просто не залишилось. Ноги перетворились на жахливе видовище:

“Це була просто каша з кісток, м’яса, штанів та берців. А на лівій ступні відірвало всю м’язову тканину, подрібнило кістки й залишилися тільки пальці та сухожилля, — розповідає чоловік”.

Дві ампутації

Олександр ніколи ні про що не шкодує. Але каже, що хоч одну ногу, мабуть, можна було б врятувати. Але необхідного серйозного лікування, на жаль, отримати він не зміг.

Першу ногу ампутували в селі Барвінкове. Потім Сашка направили до Харкова, а там і в Полтаву. Уже в Харкові ампутацію довелось підняти, бо тканини, що залишились від ноги, швидко відмирали. А от у Полтаві все це просто почало гнити.

“Лікарі ніяк не хотіли відпускати мене в Київ чи додому в Рівне в шпиталь, як не просили. Зрештою, через волонтерські зв’язки друга мене прийняли в центральному шпиталі в Києві, і там ще раз зробили дві ампутації.”

Найбільш страшним завданням для Олександра було розповісти про все, що сталось, батькам. Чоловік шукав найбільш вдалий момент, але казати нічого не довелось: батьки про все дізнались із соціальних мереж.

“Звісно, були сльози на очах, але я налаштовував їх на інший настрій. Відразу розставив усе на місця — що я можу себе обслуговувати, що мені не треба пелюшки приносити, рот витирати.”

Доки Олександра возили по лікарнях, життя здавалось майже таким, як і до поранення. Але всі зміни він усвідомив, коли проїхався бруківкою до своєї квартири у рідному Рівному: місто точно не було створене для людей на інвалідних візках.

Військовий ніяк не міг змиритись, що перехожі, дивлячись на нього, то відвертались, то опускали очі. На це звернула увагу Марта Сирко — відома українська фотографка. Щоб процес сприйняття себе нового пройшов швидше, вона запросила Олександра на фотосесію.

Ідеєю фотосесії стали музейні давньоримські статуї. Майже в кожної з них немає руки, ноги, носа чи іншої частини тіла. Але люди, однак, із захопленням роздивляються їх, вважаючи досконалими. Ця війна принесла нам свої досконалості, які ми повинні зустрічати гідно.Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.

Протезування

Олександр три місяці перебував на відновленні, а потім подав заявку до Revived Soldiers Ukraine. Організація займається допомогою нашим військовим, що постраждали на війні, ще з 2014 року. Завдяки цьому вдалося поїхати до США та стати на власні протези.

У цивільному житті військовий захоплювався різними видами спорту. А тепер, у нових умовах, поставив собі і нову ціль: стати професійним бігуном. Навіть протези вже є відповідні — для кросфіту та бігу.

“Протези можна змінювати, залежно від завдання. Тому зараз у мене шість ніг, я наче павук”, — сміється Олександр.

Нині чоловік чекає Ігри Нескорених, що відбудуться у липні, щоб проявити себе. А ще він спробував плавати без протезів. Результати дуже потішили.

Що робити далі Олександр ще не знає, але варіантів є декілька: або знову допомагати на фронті, або займатися розвитком інклюзії в Україні, або ж повністю віддатись створенню власної книги.

VikaB

Популярне