Я ще не встигла роззутися, як у слухавці різко клацнуло — і голос свекрухи став кам’яний.
— Та нічого, — сказала вона так, ніби ставила крапку. — Не повернула — то не повернула. Я все розумію.
Я аж зупинилась посеред кухні з мокрою тарілкою в руках. Вода капала на підлогу, а я дивилась на ту плямку, ніби там зараз з’явиться відповідь.
— Надіє Степанівно… ви про які гроші? Я ж повернула. Давно. Ще тоді, як ви були в Україні.
На тому кінці тиша затягнулась, як коли людина підбирає слова, щоб не сказати зайвого.
— Та не треба, — нарешті видихнула вона. — Не вигадуй. Мені не важко. Не роби з цього театру.
Мене ніби обдало гарячим. Не те щоб через ті двісті євро — через те «не вигадуй». Ніби я стою перед нею з порожніми руками і красивою історією.
— Я прийшла до вас, — швидко сказала я. — Ви були… ви кудись виходили. Оксана була вдома. Вона сказала залишити, і вона передасть.
І тут свекруха різко підняла голос, як робила тільки коли була впевнена у своїй правоті:
— Ага. Звісно. Тепер давай ще на Оксанку скидай. Не соромно тобі?
Я стиснула край стільниці так, що кісточки збіліли. Хотілося не пояснювати, не виправдовуватись, не доводити — а просто покласти перед нею ті гроші на стіл, щоб вони дзенькнули, щоб стало ясно без слів.
— Я вам зараз передзвоню, — сказала я й вимкнула.
Телефон ще теплий у долоні, а в голові — кадри піврічної давнини, такі чіткі, ніби це було вчора.
Італія. Діти на кожному кроці тягнуть: «Мамо, морозиво», «Мамо, ось той магнітик», «Мамо, можна в той маленький потяг?» Я посміхаюсь, киваю, але всередині рахую, рахую, рахую. Свекруха тоді все розклала широко: «Живете в мене, не думай ні про що». І я справді була вдячна. Вона водила нас вулицями, показувала море, раділа, як діти. А я ночами тихо перевіряла гаманець — і бачила, як він худне.
Тоді я й попросила. Сіла поруч із нею ввечері, коли діти вже заснули, й сказала майже пошепки:
— Мені б… позичити двісті євро. Я поверну, тільки приїдемо.
Вона не зробила жодного зайвого руху — просто відкрила сумку й поклала купюри мені в руку, ніби це не борг, а серветка в дорогу.
— Та нащо ти так, — махнула. — Віддаси — добре, не віддаси — нічого.
От саме тому я й хотіла віддати швидко. Щоб не висіло в повітрі. Щоб ніхто не міг сказати: «О, вона зручно влаштувалась».
Минуло два місяці. Надія Степанівна приїхала в Україну, я зраділа — нарешті поставлю крапку. Витягнула з конверта рівно двісті, перерахувала двічі, навіть у сумку поклала окремо, щоб не переплутати.
Приїхала до неї. На порозі мене зустріла Оксана — свіжий манікюр, халат, на губах та сама усмішка, що наче й привітна, але очі холодні.
— Мама вдома? — запитала я.
— Ні, до стоматолога вискочила. — Вона сперлась плечем на одвірок. — Ти що, по гроші? Залишай, я передам. Мама все одно повернеться пізно.
Я пам’ятаю, як вагалася одну секунду. Навіть поглядом ковзнула по коридору, ніби там можна було побачити свекруху за дверима. Але стояти з чужими грошима й конвертом, ніби я прийшла когось підкупити… Я відчула незручність — і віддала.
— Тут рівно двісті, — сказала я.
Оксана взяла легко. Не сказала «я перерахую». Не сказала «зараз напишу мамі, що ти занесла». Просто взяла й кивнула:
— Не переживай.
Я вийшла на вулицю навіть з полегшенням. Здавалося, все. Закрито.
А тепер — от. «Не вигадуй». «Не скидай на Оксанку».
Я взулася, навіть не знімаючи куртки. Діти щось питали з кімнати, але я лише кинула:
— Я швидко, зараз.
Дорога до Оксани пролетіла, як на чужих ногах. На під’їзді я набрала код, двері клацнули, і в мене так гупало в грудях, ніби я йду не по справу — а на бійку, якої не хочу.
Вона відчинила не одразу. А коли відчинила — зробила вигляд, ніби здивована.
— Ти чого?
— Поговорити, — сказала я й зайшла, не чекаючи запрошення. — Ти мамі передала ті двісті євро?
Оксана знизала плечима, навіть не змінившись в обличчі.
— Які двісті?
— Не грайся. Ті, що я принесла, коли мама була в стоматолога. Ти сказала: «Залишай, я передам».
Вона пішла на кухню, ніби розмова про борг — це щось побутове, як «де у вас сіль». Дістала чашку, клацнула чайником.
— Передала, — сказала вона рівно. — Ти ж сама дала.
Я підійшла ближче, так близько, що бачила дрібні волосинки біля її скроні.
— Мама мені сьогодні сказала, що я не повернула. Розумієш? Вона думає, що я брехуха. Ти що зробила?
Оксана поставила чашку й нарешті подивилась прямо.
— Я нічого не робила. Може, ти не давала. Може, забула.
Мені стало так холодно, ніби хтось відчинив вікно посеред зими.
— Я забула? — тихо перепитала я. — Я їх рахувала двічі. Я їх несла в конверті. Я віддала тобі в руки.
Вона різко зітхнула — як людина, яку втомили чужі претензії.
— Нема в мене твоїх грошей, — сказала вона. — І взагалі, не роби з цього трагедії.
— То скажи мамі правду, — я майже прошепотіла, бо голос почав ламатися. — Скажи: «Так, вона дала. Я не передала». Скажи як є.
Оксана гмикнула. Не зла — просто байдужа.
— Щоб мама мене з’їла? — вона навіть усміхнулась краєчком губ. — Ні. Я такого не казатиму.
— Тобто… — я повільно кивнула, ніби до мене доходило не слово, а ціла картина. — Тобі простіше, щоб вона думала погане про мене.
Оксана підняла плечі — жестом «ну і що».
— Вийди, — сказала вона й узяла чашку. — Мені не треба цих істерик у хаті.
Я вийшла, так і не грюкнувши дверима. Навіть у ліфті стояла рівно, ніби мене зараз хтось знімає. Тільки пальці тремтіли, і я не могла їх сховати.
У дворі я дістала телефон, відкрила банківський додаток. Сума «200 EUR» світилась на екрані надто яскраво, наче це не цифри, а ліхтар у темряві.
Я натиснула «переказати».
Потім знову набрала свекруху.
— Надіє Степанівно, — сказала я вже спокійно, так, як говорять, коли вже нема сил доводити. — Я щойно вам перекинула двісті євро на картку. Подивіться.
— Та навіщо… — в її голосі було щось схоже на роздратування. — Я ж сказала, не треба.
— Подивіться, — повторила я.
Вона помовчала. Десь там клацнув екран, почувся важкий видих.
— Прийшло, — нарешті сказала. — Але… Іро, я не знаю, навіщо ти це робиш. Оксанка б такого не…
— Добре, — обірвала я й сама здивувалась, як рівно це прозвучало. — Бувайте.
Я не стала чекати, поки вона договорить.
Увечері вдома я мовчки витягла з шухляди маленький блокнот, де записувала витрати на школу, гуртки, ліки. Перегорнула сторінку, написала дату й вивела ручкою: «200 EUR — повернула вдруге».
І закрила блокнот так тихо, ніби боялась, що хтось у квартирі почує цей звук і зрозуміє більше, ніж я готова сказати.
