Вечір. Микола Степанович сидить біля ввімкненої настільної лампи і дочитує книгу. Раптом тишу порушує дзвінок телефона.
– Діду, я тебе не розбудив? – запитали по той бік трубки.
– Ні, але я вже збирався лягати спати.
– Справді? А я саме під вашими вікнами сиджу.
– І чого ти там сидиш? Заходи!
– Краще ти до мене спускайся. Я б хотів погомоніти з тобою, а бабусю турбувати зайве. Адже вона, як звикло, почне метушитися. То розпитуватиме, що трапилося, то пропонуватиме поїсти, то про батька згадає…
Дідусь задумався, а тоді сказав:
– Гаразд. Скажу їй, що забув винести сміття.
Мить і вхідні двері грюкнули.
Старенький повільно спускався сходами і думав, що ж могло трапитися. Онук не прийшов би о такій годині просто так. Хоча вони живуть в одному дворі, але все одно на Олексія це не було схоже.
Хлопцеві виповнилося чотирнадцять років. Ще в десять він втратив батька. Той загинув, коли саме повертався посеред ночі додому. Про невістку з онуком почали дбати батьки покійного Сергія.
Дідусь вийшов на вулицю і вдихнув тепле свіже повітря. Благодать порушував лише слабеньких прохолодний вітер.
На лавці сидів Олексій. Він підвівся назустріч старому, але руку не простягнув. Це дідо навчив його, що старші самі привітаються, якщо цього захочуть. Після міцного рукостискання вони сіли на лавку.
– Розповідай, – сказав дідусь.
Олексій відповідає:
– Нема що розповідати. Прийшов він сьогодні до нас з валізою. Вивів мене на розмову і сказав, що тепер будемо разом жити. Питав, що я думаю з цього приводу, адже між ними з мамою любов, почуття, серйозні наміри.
Я навіть не знав, як на це реагувати. Вирішив відлучитися і побути наодинці зі своїми думками. Сиджу в кімнаті, а в голові пусто. І мені стало сумно, що мама спочатку кожного тижня ходила зі мною провідати тата, плакала на його могилі й про щось гомоніла. Я завжди намагався не втручатися в це і просто був поруч.
Та все змінилося як тільки з’явився Борис Аркадійович. Матір забула про батька і навіть їхню весільну фотографію з вітальні перенесла до мене.
Зрештою я вирішив, що хочу переїхати до вас з бабусею. От твого дозволу прийшов запитати. Бо вдома заважати нікому не хочеться…
Дід вислухав Олексія, закурив цигарку і, подумавши, сказав:
– Ти тільки бабусі не розповідай про цигарки. Не можу повністю відмовитися від них…
Онук на знак згоди і розуміння схвально киває головою. Наступні декілька хвилин панувала суцільна тиша. Олексій розумів, що його дідусь готує важливу промову.
– Олексію, думаєш мені було приємно з ним знайомитися? А на твоєму дні народженні він взагалі поводився, наче свій. Наливав мені в склянку і дружньо плескав по плечу. Важко усвідомлювати, що дружина мого сина і матір мого онука знайшла собі іншого. Хіба я міг колись подумати, що таке коли-небудь станеться? Я тоді тихо сидів, бо не знав, як мені поводитися. Життя до такого мене не готувало. Дорогою додому ми з бабусею присіли отут на лавці і вона сказала мені: “Коля, я хочу тебе попросити не робити поспішних висновків. Спробуй зрозуміти Віру і прийняти її рішення. Вона не зробила нічого поганого і не зрадила нашому синові. Так склалися обставини і ти сам це прекрасно розумієш. Віра ще така молода. У неї все життя попереду. Хіба їй судилося провести його в жалобі й печалі? Сергій назавжди залишився у її серці, але треба рухатися далі. Так буде правильно і наш син теж би з цим погодився. Можна пам’ятати з вдячністю одного і полюбити іншого”.
І я згідний з її словами. Сподіваюся, що твоя мама стане щасливою. Можливо, у тебе згодом з’явиться братик або сестричка. І ти більше ніколи не будеш один. Нас з бабусею не стане, але на світі буде поруч рідна людина.
Ти не спіши з висновками. Обдумай все. Завтра повернемося до цієї розмови, а я поки йду викину сміття. Пора йти додому, бо бабуся без мене не засне. А в неї серце слабке, тому не хочу змушувати її зайвий раз хвилюватися…
А як би вчинили у такій ситуації?
