Я довгий проміжок часу працювала в дитячому будинку. Хочу вам сказати, що ця робота точно не підійде людям зі слабкими нервами. Дивуюся, як мене колись туди занесло взагалі. Кожного разу проливала сльози, коли з’являлася нова дитинка. Чоловік дуже на мене злився, просив звільнитися, оскільки я сама не своя. Але ці діти – вони для мене найцінніше!
Сьогодні я хочу розповісти вам історію, яка запам’яталася мені найбільше.
Одного разу нам зателефонували з лікарні та повідомили, що скоро до нас привезуть новонародженого хлопчика, йому нещодавно виповнився всього 1 рочок. Батьки потрапили в автоаварію, загинули на місці, родичів немає, тому до нас.
Хлопчика привіз до нас поліцейський. У маленького Діми були дуже великі очі, він з подивом поглянув на мене. Я бачила, що він переживав і шукав свою маму. Зовсім не плакав.
Я акуратно взяла його на руки, його серденько настільки голосно билося в грудях, що мені здавалося це чую не тільки я, але і всі навколо.
«Не переживай» – тихо прошепотіла йому на вушко. Він кліпнув оченятами, а вони одразу наповнилися сльозами, які швиденько почали скочуватися по тендітних щоках.
Не знаю чому, але цієї ночі я взяла його ночувати до своєї чергової кімнати. Мені дуже хотілося прочитати йому казочку та приголубити. Хлопчик солодко заснув, а його серденько далі продовжували битися зі всіх сил.
Я старалася завжди більше часу проводити з Дмитриком. У мене складалося враження, що він переживає чомусь набагато більше, ніж всі інші дітки.
– Не потрібно з ним церемонитися! Він сирота, не привчай його до ласки та любові. – грубо промовила стара нянечка.
А я так не могла вчинити. Не хотіла її слухати, продовжувала оберігати Діму, завжди бавилася з ним та читала казочки. А невдовзі, мене звільнили. Сказали, що в дитячому будинку не потрібно настільки сильно привикати до сиріт або ж ставитися до них по-особливому. Мені цього точно ніколи не зрозуміти.
Хочу вам сказати, що я навідалася до Діми, але вже як його мати! Так, я його всиновила. Я просто не могла його залишити там. Ось так у мене зявився синочок. Я не вважаю, що мій вчинок якийсь особливий – просто дуже мені захотілося подарувати цій дитині дім та тепло. Невже це вважається чимось надприродним?
Я зробила все, що було у моїх силах. Подарувала кращу долю цьому хлопчику. Я більше не могла з ним розлучитися.
А ви підтримуєте вчинок жінки?
