Зоряна була дуже втомлена. Від усього. Від сімейних проблем. Від нерозуміння. Від того, що не має підтримки. Від бідності. Вона відчувала себе самотньою.
Жінка ішла вулицею і потік думок в її голові не припинявся.
” Так усе набридло! Ніхто тебе не чує, не розуміє. Чоловік заробляє копійки. Навіть не прагне до кращого! А діти! Ні приїдуть, ні подзвонять! Виростила їх, виховала, от тобі і подяка! Все життя для них старалась. А так мріяла на море поїхати! Так ні, то в одного весілля, то в другої. Усім допоможи, гроші дай, а натомість?”
– Зорянко, – крикнула Олена, сусідка зі старої квартири – я ж думаю чи ти ідеш, чи не ти. І не впізнала…
– Привіт, Оленко – сухо відповіла жінка.Спілкуватись вона не дуже хотіла.
– Такий день сьогодні чудовий! І ще й тебе зустріла. Парком от гуляла. Пам’ятаєш, там де ми з дітьми гуляли? Там красиво так! Ялиночки, ті що ми з тобою садили такі великі уже виросли. Вищі, ніж я. Ти поспішаєш кудись? Давай на каву зайдемо? – промовила жінка.
– Втомилась я , з роботи іду. Не до кави мені..- насупилась Зоряна.
– Та чого ти! Ми ж так давно не бачились. Посидимо трохи, якраз і відпочинеш.
– В кафе не піду. Дорого. Давай на лавці посидимо.
– Так ж холодно..на місці сидіти. Давай тоді прогуляємось – усміхнулась Олена.
Пішли гуляти парком.
– Як ти сама? – спитала Зоряна – Он дивлюсь весело тобі, радісно..
– А чого ж не веселитись. Житя ж воно прекрасне!
– Прекрасне?
– Ну так! Робота є! Діти виросли, можна і для себе пожити! Стільки можливостей довкола.
– Яких можливостей? Ти про що?
– Ну от хоча б інтернет. Раніше не було так просто – натиснув три кнопки і ту тобі уже й фільм показують, який ти захотів. А книг скільки можна прочитати!
– Це все нісенітниці! Який інтернет! Я й телевізор не маю часу дивитись.
– А от і ні! В інтернеті ще й заробляти можна. Віддалено. Просинаєшся і сидиш працюєш собі вдома. Ну хіба не блаженство?
– Олено, яка робота? Про що ти говориш? Он сумка твоя – жінка показала на неї пальцем – скільки ти її уже носиш десять років?
– Ця сумка – щаслива. Поки таку ж не знайду – нізащо не викину!
– А діти що на те кажуть, що мама їхня в комп’ютері цілий день?
– А що мають казати? Вони вже давно виросли. І навпаки раді, що я розуміюсь в усій цій темі. Тем для розмов у нас більше стало.
– На все у тебе відповідь – дратувалась Зоряна – ще скажи, що і з чоловіком душа в душу живете? Пам’ятаю твого Славіка – не подарунок!
– Так, у нас все добре. Він підтримує мене, допомагає, завжди поряд. Та, сваримось, звісно. А куди ж без цього? Ну нічо, це не біда!
– Щось ти дратуватися почала, Оленко – задоволено протягнула Зоряна.
– Не дочекаєшся! Я люблю своє життя і радію кожній його миті! Робота у мене цікава, чоловік люблячий, діти чудові. А що мені ще потрібно?
Олена розвернулась і пішла в іншу сторону. Не захотіла вона продовжувати розмову зі своєю давньою подругою.
А ви людина оптиміст чи песиміст?
