Велика руда собака лежала на теплому асфальті на самоті. Колишні господарі просто лишили її на цьому місці, а куди поділись цуценята вона не знала. Єдине, що залишилося – це величенький живіт та нескінченний смуток в очах. Вона вже навіть не намагалася шукати їжу, не просила нічого в людей. Просто тихенько лежала й повільно помирала.
Раптом, на її теплий живіт натрапило малесеньке сіре кошеня. Воно просто вткнулося в її живіт й почало жадібно смоктати молоко. Тоді собака зрозуміла, що не може просто так покинути цей світ, адже маленьке кошеня тепер вважає її своєю мамою. Коли воно трохи підкріпилось, то просто згорнулося калачиком й солодко замурчало.
Тоді собака прийняла рішення продовжувати жити. От тільки їжі ніде не було. Вони разом з кошеням бродили вулицями, а собака слабла на очах. Кошеня бачило, що його мама страждає, тому хутко пробіг вперед, вилізло на смітник та витягнув шматок піци. Пухнастик притягнув його до своєї матері й змусив поїсти.
Так вони й шукали разом їжу, а потім прийшла осінь. Стало надзвичайно холодно. Постійний вітер та дощі буквально зносили їх з ніг, а знайти прихисток ставало дедалі важче. Собака вже перестала вірити у людей, вона навіть не просила в них допомоги. Знала, що ніхто не погодиться їх забрати. Була лише надія на те, що хтось змилується над її маленьким кошеням. Воно не повинне жити на вулиці.
Одного разу, погода була просто жахливою. Дощ був дуже холодний й буквально пронизував усе тіло. Собака хотіла захистити своє дитинча й закрити його своїм тілом, але машини мчали настільки швидко, що вода з калюж покривала їх з головою. Раптом поруч зупинилися ноги у чоловічих черевиках. Коли собака підняла голову, то побачила поруч стареньку жінку. Вона дивилася на них з кошеням й говорила:
– Господи, та що ж це таке робиться. Ви чого тут самі?
Жінка взяла кошеня на руки й почала його зігрівати. Спочатку воно піддавалося, а потім все ж побігло до своєї мами. Вона ще раз жалібно на них подивилася й сказала:
– Там де троє, буде ще двоє. Якось виживемо. Ходімо до мене додому, будемо грітися.
Кошеня відмовлялося йти без матері, але жінка сказала:
– Не переживай, її ми теж беремо з собою. Ходімо!
Собака ласкаво посміхнулася й побігла за своєю новою власницею. Так вони й жили разом, часто гуляли та просто насолоджувалися спільною компанією.
Як ви вважаєте, чому люди не забрали цих тварин до себе?
