Родина Валентини жила бідно. Грошей ледь вистачало на продукти, хата була стара. Де-не-де протікав дах, паркан покосився, все подвір’я травою високою заросло. Одного дня до неї приїхав наречений Вадим. зібрав всі її речі та повіз до своєї хати.
— Стрічайте, мамо, невістку, — крикнув ще у хвіртці.
— Ой, сину, Богу дякувати. Нехай вона вже тобі, Василю, дає раду: з мене, синку, досить, втомилася вже я за ці всі роки.
Мама Василя була щиро рада, вже похилого віку і, здавалось, тепер в неї нема обов’язків, увесь тягар раптом зник.
Валя добре знала, що чоловік її полюбляє випити, часто запитувала, нащо то робить, бо ж то рідка смерть. А Вадим все й відповідав, що п’є чарочку для настрою, бо нема що робити, мовляв, от як буде сім’я, то й ні грама не візьме до рота, бо буде повно роботи. А дівчина й вірила та й продовжувала мріяти про найкращу в світі родину, теплу та дружню, такої, якої не було у неї. Так вона швидко й згодилась бути його дружиною.
Але сподівання не виправдались. Чоловік чи то не хотів, чи то не міг, але чарки не полишив. Але ніхто впливу на те не мав: ні жінка, ні свекруха. Щобільше, лише отримували на горіхи від сина й чоловіка.
А згодом Валя завагітніла. Але через постійні проблеми в хаті, нерви та недбайливе ставлення, дитинка народилась слабенькою — малий Артемко. А згодом іще двоє дівчаток народилось.
Інколи Вадим щось підзаробляє на будовах, але і тих грошей жінка з роду не бачила. Геть усе він витрачає на горілку. А Валя все мовчить, навіть гроші ховає, тих своїх пару копійок, щоб любий не виніс з хати.
Але проблеми не закінчувались. Свекруха дуже ослабла і злягла. Вставати не могла, зовсім собі ради не давала. Але Валю шкодує, картає себе, що клопотів завдає.
Ніхто не помагає. Сусіди хату минають, а родичі й не згадують. Звісно, у них хати багаті та й достаток в тих хатах, нащо їм знатися з біднотою? А Валя працює: город, хата, худоба, робота, діти… А на вигляд худенька, маленька, крихітна геть. Хотіла б на заробітки поїхати, але на кого дітей лишити? І свекруху?
Якось так і прожила вона усе життя. І жила б далі. Але якось в старій хаті їхній сталось щось із електрикою, дерев’яна похилена хатка миттю спалахнула. Жінки тоді вдома не було, досі себе картає за це. Втратила найдорожче — молодшу 13- річну дитину. Сусіди знали, що в хаті є немічна лежача бабця, то її й винесли з дому, а дитинці допомогти вже не могли.
Валя тоді не думала про те, де тепер жити, за що жити. Лише бідкалась за згорілою дитиною.
Довго вони жили в притулку, те Валі й допомогло, бо від свого психологічного стану на себе не була схожа. Добре, що лікарі були поряд. Та й ще двоє дітей залишились з мамою.
А ця вся біда сталась у селі якраз перед виборами. Одна партія пообіцяла відновити хату жінці й дітям. Справді слова дотримали. Все сталось швидко, хата була як нова. Валя трохи заспокоїлась, та й чоловік якийсь кращий став.
Хіба нова хата — не подарунок долі? Але Валя дивилась на хату й ридала, бо не треба їй тієї будови за життя дитини.
Розклала речі в новому домі і знову плакала. Ніхто не може їй допомогти. Якось сусіди говорили під її брамою і кивали прямо на їхню хату: «Ото десь мають люди щастя! Мої дві дитини гарують по світах і ні одна такої хати не має. А тут диви — як з неба впало…»
А Валя гірко плакала. Адже вона стільки горя пережила. І сподівалася, що нарешті Господь над нею змилується. Однак, згодом всі сусіди навіть з нею не віталися. Тільки косо дивилися та за спиною пліткували.
Що б ви зробили на місці жінки? Можливо, варто переїхати до іншого села, щоб не бачитися з такими сусідами?
