Молода, худенька жінка плакала, тримаючи на руках немовля. Це було багато років тому, але я її запам’ятала. Я тоді тільки починала працювати і, звичайно, кожен яскравий випадок запам’ятовувався набагато краще, ніж зараз.
Смішно прозвучить з вуст психолога, але я якось не дуже вмію втішати. Та й її сльози не були схожі на істероїдний запит: ну ви ж бачите, яка я нещасна, втіште мене швидше!
«Може, їй просто немає де поплакати?» – думала я і за звичкою, що залишилася від наукової роботи, будувала гіпотези:
– дитина на її руках невиліковно хвора,
– сімейна сварка, особливо важко пережита матір’ю, яка годує,
– післяпологова депресія …
Історія Лариси виявилася простою і щемливою.
Вийшла заміж по молодій і завзятій любові, на третьому курсі технічного інституту, відразу легко народила сина Ваню, радісно гралася з ним, як з лялькою, сама із задоволенням шила дитячі речі (перебудова, в магазинах нічого не було), мати і чоловік допомагали, але вона і сама справлялася. Коли майже відразу після пологів завагітніла ще раз («А як же кажуть, що, поки годують, не вагітніють?» – дещо розгублено запитав чоловік), питань не виникало – все одно вона спочатку хотіла не одну дитину. Народила другого хлопчика, назвала Семеном.
Стало ще веселіше: малюки створювали неймовірно кумедні відносини між собою, спостерігати за цим можна було нескінченно. Вони багато сміялися, гуляли, ходили в походи – чоловік підхоплював одну дитину, вона – іншу, друзі допомагали управлятися з речами. Та й чи багато в перебудову було речей? Перенесення для малюків вона пошила зі старих своїх і чоловікових джинсів, пристрочивши до них ремені зі стрічки. Попереду, з задніх кишень, стирчали пляшечка, соска, саморобне брязкальце.
Чоловік хапався за будь-які роботи. Під час перебудови зупинилися всі основні заводи і знайти інженерну роботу було практично неможливо. Вона роздумувала – закінчити інститут або, віддавши дітей в садок, теж піти працювати, щоб грошей стало хоч трохи більше? В цей час вдова мама Лариси, надивившись на сімейне щастя дочки, раптом вирішила, що і їй ще не пізно схопити свій шматок, возз’єдналася з колишнім однокласником і поїхала з ним фермерувати в сусідню область.
А Лариса знову завагітніла. Дуже хотілося доньку. Чоловік сказав: мені здається, вистачить, але взагалі – як ти вирішиш. Вона вирішила народжувати. Діти – це так здорово! Але вагітність виявилася важкою, пологи – не дуже вдалими і закінчилися терміновими кесаревим розтином.
Бабуся забрала до себе на ферму старшого Ваню. Він відразу почав з незвички сумувати за братом і мамою і хворіти, один раз навіть викликали швидку. Вона їхала по осіннім дорогах чотири з половиною години. Після цього випадку Лариса попросила привезти Ваню назад. Мати залишилася з худобою, а її співмешканець привіз хлопчика на машині. Брати обнялись і майже добу не могли наговоритися.
Багато турбот звалилося на чоловіка, він почав спочатку бурчати, а потім і обурюватися: ми так не домовлялися! Я працюю, мені потрібно висипатися, нормально їсти і взагалі якось жити за межами всіх цих горщиків і пелюшок. Бліда як тінь, хитка від слабкості Лариса намагалася побільше взяти на себе, але у неї погано виходило. Пропало молоко, на дешевих сумішах (на дорогі не вистачало грошей) у дочки Каті почало здувати животик, вона взагалі перестала спати.
Чоловік сказав: знаєш, мені це якось все набридло. Ти стала якась нежіноча, істерична, мене взагалі не помічаєш. Напевно, ти мене розлюбила. Мені з тобою важко і нецікаво. Напевно, я тебе теж розлюбив. А навіщо ж жити без любові? Піду-но я звідси.
Та пішов. І почав жити з якоюсь жінкою. Треба думати, знову весело і цікаво. І справно платив аліменти зі своєї невеликої «білої» зарплати. Інколи заходив «в гості» і приносив хлопчикам по шоколадці або по дешевій пластмасовій машинці. А Лариса залишилася з дітьми в батьківській трикімнатній хрущовці. Вані – 4,5 роки, Семену – 3,5, Каті – 8 місяців.
– … Професії у мене немає, інститут не закінчений, та й кому зараз потрібні інженери?! Просто влаштуватися на роботу в який-небудь магазин або кіоск? Але куди подіти Катю і хто візьме на роботу жінку з трьома маленькими дітьми? Можете мене засуджувати, але одного разу я навіть подумувала про те, щоб здати Катю до будинку маляти. Потім, правда, зрозуміла, що не зможу.
– Ресурси, – подумавши, сказала я. – Все що є. Перераховуйте.
– Нічого немає, – знову заплакала Лариса, але тепер вже я заперечливо махнула рукою:
– Досить! Не вішайте мені локшину на вуха. Думайте і говоріть. У вашій ситуації доведеться використовувати абсолютно все. Без найменших винятків.
Спільні друзі всі дружно затаврували чоловіка, який пішов, але і від багатодітної Лариси шарахнулись: у людини, звичайно, горе, життя звалилося, але чим тут допоможеш? Чоловіка не повернеш, дітей собі не візьмеш. А на стороні Лариса взагалі соромиться говорити, що її чоловік покинув із трьома дітьми: соромно.
– Люди бояться чужих нещасть не тільки з власної недоброти, забобонів та іншого, а й з того, що зазвичай не знають, як і чим конкретно допомогти. А їм не кажуть – традицій-то вважай не залишилося. Втім, у вас і нещасть-то ніяких немає, так – труднощі життя. (Маючи справу з батьками в тому числі і хворих дітей, я вже знала: діагнози часто докорінно змінюють ситуацію.)
– Труднощі? – Лариса підняла опущену голову.
– Ну зрозуміло. Всі живі-здорові. Давайте список друзів і хороших приятелів.
Список вийшов оптимістично довгий.
– У кожного попросите по півдня раз в два тижні, – сказала я. – Вони погодяться, їм навіть цікаво буде. Потенційні пари можуть приходити і сидіти з дітьми разом – нехай тренуються. Але дітей треба буде видресирувати, щоб залишалися з чужими …
– Вони у мене товариські і нерозбещені, якщо хлопчиків не розлучати, вони будуть …
– Ну ось і добре. Поїхали далі.
Ще з ресурсів знайшлися дуже стара і майже сліпа прабабуся – мама покійного батька Лариси, якісь пільги, які напівмертва держава все ж платила на трьох дітей, аліменти, продукти, які іноді надсилала бабуся-фермерша. Одна кімната в трикімнатній квартирі, яку можна здати охайній студентці за гроші і послуги, і вміння самої Лариси вправно шити і вишивати красиві речі для дітей.
– За місяць задіяти все перераховане і прийти до мене зі звітом, – веліла я.
Лариса досить бадьоро підхопила Катю, яка втратила свідомість і вже майже пішла, але на порозі обернулася:
– А що мені синам сказати?
– Так що хочете, аби правду, – відмахнулася я.
* * *
Через місяць Лариса вже не плакала, а посміхалася.
– Найцінніший ресурс виявився знаєте який?
– Який же?
– Моя бабуся.
– Невже сліпа змогла з дітьми сидіти? Безпечно?
– Ні, звичайно. Вона мені спокійно так розповіла, як після війни у них в селі кожна друга жінка залишилася в такому ж становищі, як я. Причому без водопроводу, без газу і майже без продуктів в магазині. У неї самої п’ятеро дітей було. Мій тато – молодший, йому в червні 1941-го два роки виповнилося.
– Угу, це ресурс, причому надовго, – погодилася я.
– Подруги і навіть друзі охоче залишаються з дітьми, – сказала Лариса. – Деякі навіть частіше готові, але я відмовляюся. У двох батьки готові хлопчиків раз в місяць з ночівлею брати – вони їх люблять і типу як онуків їх виховують. Це як?
– Раз в місяць? Поки що нормально. Ви хоч з Катею спокійно позаймаєтеся. Німцям у відповідь лист подяки написали? Фотку з дітьми вклали?
– Звісно! Від них вже навіть посилка з молочною сумішшю і дитячими речами прийшла. Все на виріст і таке гарненьке! І ще одна йде – від їхніх сусідів, у яких у самих двоє дітей. Вони, по-моєму, дуже зраділи, що їм відповіла жива справжня людина.
Зшиті Ларисою на пробу речі погодилася продавати на ринку жінка, у якої там були торгові точки. Гроші невеликі, але сказали, що якщо вишивати вже по готових в’язаних виробах, то буде більше.
Студентка, якій Лариса здала маленьку кімнатку, хлопчиків побоюється, зате добре ладнає з Катею і іноді сама просить дозволити з нею погратися, щоб зробити перерву в заняттях.
– Ви повинні відновитися і заочно закінчити інститут, – сказала я.
– Це ще навіщо? – стрепенулися Лариса. – Кому ці інженери …
– Це зараз, – сказала я. – Але не завжди ж ми будемо сидіти в такій дупі. Знадобляться ще й інженери. До того ж вам треба кудись йти. Ви ж розумієте навіщо?
– Навіщо?
– Вам вести за собою трьох. Багато років. Як би не склалося.
Лариса досить довго мовчала, потім сказала:
– Про це я не подумала.
Коли вона йшла, я запитала:
– А хлопчикам-то ви що сказали?
– Я сказала, як мене бабуся навчила: у нас всього мало, зате нас самих багато. В цьому наша сила.
* * *
– Мама зараз провідним інженером працює, – посміхнувся Іван. – Живе вже п’ять років з хорошим чоловіком, але заміж чогось побоюється, хоча Семен з Катею її вмовляють. Я-то вважаю, що їй видніше. Три роки тому їздив в Гамбург на стажування і там познайомився з Генріхом і Вальтером, в шикарних речах яких ми з братом проходили все дитинство. Я їм так вдячний. І не тільки за фірмовий одяг – завдяки цій історії я став вчити німецьку мову, а тепер мені це стало в нагоді. Англійську-то зараз багато хто знає, а ось німецьку … І ми з ними так класно за пивом посиділи! Відмінні хлопці.
– А ваш батько так більше і не з’являвся?
– Чому ж. Ми вже підлітками були – щось у нього там в житті не склалося, з’явився: я хочу відновити відносини з дітьми. Приніс матері квіти, нам по телефонах дорогих, Каті Барбі якусь. А вона у нас пацанка – з двома старшими братами, в ляльки не грає. Я теж телефон йому відразу повернув: від зрадників нічого не треба. А Семен у нас жук: і телефон взяв, і у матері пробачення попросив, в загальному, весь в шоколаді. Але батька ненадовго вистачило, знову кудись подівся. Хоча ось з народженням внучки привітав – чи то мене, чи то матір, чи то себе, – Іван з любов’ю глянув на товстеньку дівчинку, яка гралася на килимі. – Так що ж нам робити щось з її істериками? Наша мати не знає, каже, що ми в неї не влаштовували істерики ніколи, а цю, мовляв, розбестили.
– Що ж, зараз будемо розбиратися, – зітхнула я.
Вам сподобалася ця історія?
