Був звичайний весняний вечір. Неочікувано мені подзвонила сестра з Харкова:
– Братику, допоможи! Моя донечка у Київ хоче переїхати. Можна вона у тебе поживе доки роботу знайде?
– Звичайно, племінницю я в гості з радістю прийму.
Покликав дружину. Вона теж зраділа гостям. Знали б ми чим це закінчиться…
***
Я зустрів племінницю на вокзалі. Поки ми їхали до квартири, Настя розказала мені про свої амбіції. Звичайно це рожеві мрії, але нехай прагне. Як буде працювати, то все матиме.
Дружина приготувала святкову вечерю. Посиділи, поспілкувалися і на тому розійшлися.
Пройшов тиждень.
Племінниця ходила на одну співбесіду в день, а потім увесь час сиділа в телевізорі чи телефоні. Якось ввечері дружина підійшла до дівчини:
– Настю, будь-ласка, приготуй завтра якусь легеньку вечерю. Ти все одно нічого не робиш, а я після роботи маю до плити одразу бігти. Четверо людей у домі готувати, то досить складно.
– Я?
Племінниця невдоволено скривилася. Дружина мені пожалілася. Я заспокоїв її. Подумав, що племінниця ще зовсім юна і переїхала нещодавно і ще до кінця не розуміє все.
Але з часом така поведінка Насті почала мені набридати. Ми з дружиною зранку до вечора на роботі. І ввечері ще маємо прибирати, готувати і догоджати “гості”.
Я вирішив серйозно поговорити з племінницею:
– Настю, іди сюди. Маю серйозну розмову.
Дівчина невдоволено відірвалися від телефона і зверхньо промовила:
– Про що?
– Ти у Києві вже місяць. Хочеш сказати, що за цей час ти не знайшла жодного варіанту роботи?
– Мені пропонують 10 тисяч. Уявляєте взагалі? Десять! За ці гроші у вас лише ідіоти працюють. Я знаю, що місцева зарплата мінімум 30 тисяч. Нічого, я ще знайду щось хороше.
– Слухай мене сюди. Неможливо одразу мати все. Я тобі даю тиждень. За цей час маєш знайти роботу.
– Але, дядьку!
– Ніяких “але”. Ти нічого не робиш вдома, не працюєш. Лише незрозуміло де гуляєш. Настю, ти доросла дівчина. Треба бути відповідальною.
Минув час. Племінниця ніяк не відреагувала. Я вирішив, що терпіти більше не буду. Зібрав її валізи і поставив у передпокій.
Настя повернулася додому пізно. Я вже чекав її на порозі.
– Завтра зранку ти їдиш в Харків, або переїжджай у готель. Більше ти тут не залишишся.
– Але…
– Ніяких “але”. Я казав тобі знайти роботу? Я попереджав, що так просто ти вже не залишишся? Настю, ти не дитина. Ми годували тебе, давали гроші на гулянки. Все, досить. Тебе мама відправила сюди не байдики бити. Можеш тут переночувати. Зранку гостини закінчено.
Настя навіть не намагалася якось вибачитися. Навпаки. Вона як почала кричати.
– Дякую вам дядько за гостини! Нормально ви так до родичів ставитеся.
Племінниця хотіла ще багато чого сказати, але я просто пішов.
А ви б пустити до себе на квартиру гостей на довгий період?
