Світлана та Атрур Шмідт майже без вихідних працюють на сміттєвому полігоні, що знаходиться під Харковом.
З початку повномасштабного вторгнення подружжю доводилось працювати і вночі, і під обстрілами, самостійно евакуювати дорогу техніку та охороняти працюючі приміщення.
Роботу залишити чоловік не міг: Артур більше 9 років працює на полігоні машиністом бульдозера. Окрім нього, його дружини та ще двох колег до полігону наприкінці лютого ніхто більше дістатись не зміг. 
“У нас був бульдозер новий, так у нього був приліт. Не знаю, скільки ми його гасили, але все врятувати так і не вдалось. А якось і вертоліт до нас залетів… Всяке бувало. Але ж як його все кинути? Ні, так не можна. Це місто наше, наша земля, наша робота. І тоді, і зараз робимо все, що можемо.
На самому початку дуже переживали за нашу техніку. Ховали її як могли, бо коштує дуже дорого. Де ж її зараз таку купиш? Але сумно нам не було. Допомагала віра в Україну. І все у нас вдалось. І далі все буде добре”, — ділиться спогадами Артур.
Світлана, дружина Артура, теж не змогла залишити коханого чоловіка та роботу, тому працювала далі та їздила по продукти під обстрілами.
“Коли все почалось, я працювала в охороні. Тоді ми домовились подобово чергувати, щоб точно все було добре. На зміну виходила з чоловіком, бо без нього я нікуди. Він завжди мене підтримує, а я – його. Тільки ми є одне у одного у цілому світі. Тому і долю ділимо одну навпіл”, – розповідає Світлана. Вона на полігоні вже третій рік працює прибиральницею.
“Були прильоти, це лякало найбільше. Якось декілька днів не могли виїхати з полігону, бо не припинялись обстріли”, — додає жінка.
Як каже Артур, контрнаступ ЗСУ на Харківщині дуже полегшив життя і роботу.
“Нам наче дихати легше стало. Люди працюють, місто чисте, прибирають. Роботи в нас ще багато, бо місто дуже постраждало. Але нічого. У нас тут буде ще краще, ніж до війни”, — говорить Артур.
Діліться з нами історіями сміливих людей, які знаєте ви
