– Таню, я тобі борошна привезла!
Таня округлила очі, побачивши 50-кілограмовий мішок з борошном, який затягувала у квартиру невисока жінка передпенсійного віку.
– Прошу вибачення, а ми з Вами знайомі? – насупившись, запитала Таня у гості.
– Особисто – ще ні. Заочно знайомі. Мені Тамара багато про тебе розповідала – життєрадісно відповіла жінка, поставивши мішок на підлогу коридору і простягнувши Тані руку: – Будемо знайомі – Світлана Сергіївна! Мама Тамари!
Тетяна акуратно потиснула простягнуту руку, Світлана Сергіївна відразу вчепилася в долоню дівчини і енергійно нею затрясла.
– Ось, бери! – Світлана Сергіївна вказала на мішок, роззулась і пройшла на кухню, озираючись на всі боки – Чистота! Ну господиня, ну порадувала! Моя Тамара нічого не вміє! Все завдяки матері моїй. Виросла сухорукою та до ведення господарства не пристосована.
Тетяна обійшла мішок з борошном і пішла за гостею.
– Пригощай чаєм! – Світлана Сергіївна вільно розташувалася на табуреті.
Дівчина поставила чайник, подумки клянучи сусідку по квартирі за мовчання про візит мами.
– А батьки у тебе ким працюють?
– Мама – лікар-педіатр, тато – хірург. У нас, можна сказати, лікарська династія. Бабуся акушеркою була, дід – хірургом. тато по його стопах пішов. Не знала я іншої дороги, крім медичного. – посміхнулася Тетяна, згадавши про батьків.
– Медпрацівники – це добре, шановні пристойні люди. А ти сама як – погані звички є? – грізно запитала Світлана Сергіївна.
– Ні, Ви що, я ж майбутній медик! – знову посміхнулася Тетяна.
– А з хлопцями у тебе як? Є залицяльник?
– Часу немає. Та й не зустрівся поки ніхто. – Тетяна не розуміла. до чого хилить жінка зі своїми розпитуваннями.
Від подальшого допиту дівчину врятувала сусідка, яка повернулася.
– Тамарочко! Привіт, моя хороша! – Світлана Сергіївна відразу кинулася до дочки і почала її обіймати.
– Мама, що ти тут робиш? – вивільнившись з обіймів матері, Тамара суворо подивилася на матір. – А це що таке? – дівчина вказала на борошно.
– Це для Тетянки, вона буде Михайлику пиріжки пекти.
– Мама, Міша не буде з нами жити! – Тамара вперлася руки в боки і вказала матері на двері. – Мама, тобі пора!
– Буде! А де він, по-твоєму, жити повинен?
– Мама, у нас двокімнатна квартира! Мені в кімнату його не треба! А Таня – взагалі чужа нам людина, вона не зобов’язана шанувати твого Михайлика! – огризнулася Тамара.
– Не кричи. Я все дізналася. Таня – з пристойної сім’ї, порядна. Мишко поки з нею поживе. Дивись – і вийде у них щось. – не відставала Світлана Сергіївна.
– Тань, ти чула? Наречений до тебе скоро приїде! – крикнула Тамара Тетяні, яка шмигнула до себе в кімнату як тільки Тамара прийшла.
– Який наречений? – Тетяна виглянула з кімнати.
– Найкращий! І роботящий, і всеїдний! Молодий – всього 18, але це гідність. Під себе виховаєш. Вийде у вас – добре. Не вийде – досвід хлопчикові. – докинула Світлана Сергіївна.
Тетяна втупилася на сусідку по квартирі, Тамара у відповідь вказала на свою маму і покрутила пальцем біля скроні. Тетяна кивнула і знову зникла в кімнаті.
– Мама, Міша не буде з нами жити! Тані він не потрібен! У неї, може, свій наречений є!
– Нема нареченого! Я запитувала!
– А запитати – чи потрібен він їй взагалі, ти забула? – уїдливо поцікавилася Тамара.
Світлана Сергіївна і думки такої не допустила. Як її синочок Михайлик – красень, спортсмен і розумник, може бути комусь не потрібен? Жінка рішуче підійшла до дверей в кімнаті Тетяни і відчинила її, не постукавши.
– Не потрібен? Так ти його навіть не бачила! Приїде, познайомишся, він тобі сподобається – я впевнена!
Тамара підскочила, виволокли мати з кімнати Тані і потягла її до вхідних дверей.
– Все, мама! Йди вже! А то твій Мишко без тебе пропаде! Ти на кого його кинула? Голодує, мабуть! І борошно забери! – Тамара рішуче випровадила матір, витягнувши слідом за нею мішок з борошном і зачинивши двері.
– Ух! – видихнула Тамара, притулившись спиною до дверей.
– Що це було? – Тетяна знову вийшла з кімнати і дивилася на сусідку.
– Не звертай уваги. Міші в армію треба, мати його заховати хоче. Негоже її синочку в армію йти, мужиком ставати. Бісить просто. Як він народився – все, мене на бабусю, а сама навколо нього витанцьовувала, з ложечки до школи годувала. Ось і виріс – неміч бліда – побутовий інвaлід. Поки вчуся, мати кілька раз подзвонила, поцікавилася з ким живу, і все. А тут зателефонувала, попросила Михайлика заховати. Я їй сказала – ні, але їй плювати. Один Михайлик в голові. Не переживай, не треба чекати його тут. А привезе – я в військкомат подзвоню, сама свого недобрата здам. – Тамара обняла сусідку і дівчата пішли пити чай.
– Так, пощастило тобі з родичами. – протягнула Тетяна.
– І не кажи! – махнула рукою Тамара. – Головне, що з сусідкою по квартирі мені пощастило!
– Згодна! – посміхнулася Тетяна. – Мені теж з сусідкою по квартирі пощастило.
Як ви вважаєте, можливо дівчині варто було допомогти своєму братові?
