У мене була велика родина: я, моя матуся, старенька бабця Зіна, три тітки, мій старший братик Сашко та сестричка Оленка. А чоловіки загинули на війні. Ми намагалися самостійно виконувати всю роботу, поралися по господарстві, працювали у саду та на городі. Звісно, що отримували виплати від держави, але це радше були копійки, ніж гроші.
Мене у родині любили найбільше. Одного разу до нас у гості зайшла сусідка Галя. Побачила, як тітка Оля годує мене з ложечки, щось цікаво розповідаючи.
– Ох, ну навіщо ви її так балуєте? Таку, як ти, хіба свекруха виправить, – з докором промовила пані Галя.
– Годі, сусідко, дитину лякати, вона ж ще маленька, – заспокоїла тітка.
Я тоді не зрозуміла, що мала на увазі сусідка, але її слова запам’ятала на все життя. Відтоді слово “свекруха” для мене було жахливим та лячним.
Однак, я виросла, подорослішала та вийшла заміж за Петра. Мама у нього, до речі, була досить милою жінкою, прийняла мене у дім, як рідну доньку. Пані Антоніна була приємною, мала гарну зовнішність та фігуру. А ще була хорошою господинею – хвалилася своїм великим садом, квітником, пригощала різними фруктами та ягодами з городу. Не забула показати свій найцінніший скарб – маленьке порося Федько.
– Зараз, Федю, я тебе нагодую. Ну такий ти у мене хороший! – радісно сплеснула в долоні жінка та насипала тваринці корм. А мені так приємно було, немов це вона мене похвалила.
Я не могла звикнути до того, щоб називати її “свекруха”. Ну вона ж така хороша людина, а то слово взагалі їй не личило. Тому називала або пані Антоніна або ж Антоніно Василівно, а вона тільки мило посміхалася у відповідь. Мій чоловік працював на будівництві у місті, тому прокидався ще удосвіта. Тому на господарстві залишалася я та пані Антоніна. Вона робила всю брудну роботу. Ось, наприклад, я прокинуся зранку – а жінка вже й пилюку витерла, на городі помідори та огірки зібрала, бур’ян виполола, сніданок наготувала, замела у хаті.
– Не хвилюйся, доню, я вже все зробила. Краще ходімо на ґанок снідати, я каву тобі заварила, – говорила свекруха.
Мені було добре з нею жити. Знаю, що у неї доля не легка – чоловіка не стало на війні, вона сама підіймала дітей на ноги. І як вона важко працювала, як цю хату будували та господарювали.
Але одного суботнього ранку пані Антоніна мене розбудила. Петра тоді вже не було, його терміново викликали на роботу.
– Доню, я з сусідками домовилася піти у ліс по гриби та ягоди. Думаю, що мене довго не буде. Будь ласка, не забудь про Федька, кинеш йому їсти. Я вже там все приготувала.
– Гаразд, не хвилюйтеся.
Одразу, як тільки-но господиня зачинила ворота на подвір’ї, то Федя почав дико горланити. Я взяла до рук відерце, де плавала його “каша” та понесла частування у хлів. Пані Антоніна так любила свинку, що попросила Петра збудувати для нього спеціально окреме місце, все так гарно застелила сіном. Ну, словом, жив він там, як король.
Я не звертала увагу на Федю, адже то була для мене звичайна свинка. Однак, я помилялася. Здається, що то не Федько, а вже чистий Федір – величезний, рильце у сіні, ходить поважно та рохкає. Думаю, що мій Петро його б не зміг підняти. Свиня почула, що до нього йдуть з гостинцями, тому почав так крутитися біля дверцят. Треба відчинити клямку, насипати у корито кашу – все просто.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Однак, він ледь мене з ніг не повалив, коли я зайшла до хліва. Перевернув корм та побіг на грядки. Ох, тільки не це! Я так боялася. Поки отямилася та піднялася, Федя вже встиг потоптати своїми куцими ніжками ледь не всі троянди пані Антоніни та гордо чимчикував до грядок з помідорами та огірками. Треба негайно зупинити цього шкідника, інакше свекруха просто посивіє, коли побачить, як Федя “погосподарював” на городі.
Знайшла у гаражі велику палицю та почала ганяти свиню до стайні. Хапала за хвіст, але Федя тільки набирав швидкість та утікав геть. Видно, що він не хоче піддаватися. Його гордий погляд так і промовляв “Ти тут ніхто, це моє господарство, і я тут буду бігати стільки, стільки мені заманеться”. І як тільки у такій товстій тварині стільки швидкості? Я думала, що Федя вміє тільки жадібно рохкати й спати на сіні.
Вирішила змінити свою тактику. Якщо силоміць не вдалося, то, можливо, ласкою вийде? Свекруха якраз зранку спекла смачний хліб, тому взяла одну буханку та демонстративно почала заманювати Федю до стайні – щипала крихти та закидала туди. Свиня помалу чимчикувала, підбираючи крихти. Залишилося декілька кроків і… Федя просто розвернувся та побіг геть! Зумів мене обманути, така нахаба! Чесно кажучи, я вже просто не витримала та почала гірко плакати. А мої сльози, вочевидь, додали свині ще більше мотивації зіпсувати не тільки квіти, але й саджанці, молоду капусту, зламати деревце з яблуками, викопати яму, де росла морква і ще багато де накапостити.
Я вже боялася уявити, що скаже пані Антоніна, коли це все побачить. Почне дорікати, що я погана господиня, раз не могла зі свинею впоратися. Раптом бачу, як Федя вирив собі ямку посеред клумби з ліліями та почав чухатися. Правда, куці ніжки не діставали до круглого черевця. Можливо, що не все втрачено? Я тихо підійшла до нього та почухала за вушком. Згадала, як у дитинстві у мене була кішка, яка ніколи не підпускала до себе та постійно капостила. Однак, обожнювала, коли її чухала, аж муркотіти починала. Федя такий метод також зацінив.
Думала, що швидко зараз заведу тварину до стайні, але тут почула стривожений крик. Пані Антоніна повернулася. Ох, і перепаде мені зараз!
– Ой, леле, ну що це ти наробив? Хіба так можна? – дорікала жінка. Підійшла до Феді, який тихо дрімав у квітнику, взяла за ногу та поволокла до стайні. Довго лаялася на тварину, немов це її рідний син такі збитки зробив на городі. Ніколи б не могла подумати, що вона ось так кричатиме на свого улюбленця Федю.
– Почекай, зараз я тобі допоможу, – співчутливо та спокійно промовила до мене.
– Але ваш город, а квіти… Мені так соромно, вибачте!
– А, ти про це? Нічого, ти краще відпочинь, умийся. Бачу, як тут ця свиня накапостила. Ох, добре, що я так рано повернулася
– Дякую, мамо, – тихо відповіла. Сама не знаю, чому саме це слово у мене так вирвалося. Побачила, як старенькій стало приємно. Того дня вона мені навіть не дорікнула за Федю, сама все поприбирала на городі та в саду й навіть Петрові нічого не розповіла.
– Нічого. Ну подумаєш, що квіти зіпсував. Я краще посаджу! Головне, що з тобою все гаразд, – радісно промовила свекруха.
Мені тоді стало так приємно та спокійно на душі. Адже у пані Антоніни така важка доля, стільки випробувань пройшла. А зараз ось так з позитивом прибирає на городі бур’яни. Вона дійсно дуже хороша та співчутлива людина, має велике та добре серце. Прийняла у сім’ю, як рідну донечку та щодня я переконуюся, що Антоніна Василівна дійсно мене любить.
А що б ви зробили на місці свекрухи, коли побачили такий “сюрприз”?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
