– Що ти собі дозволяєш? Це ж твоя рідна дочка! – повчала мене мати, коли мені було 45 років. – Я ж тобі допомогла, коли ти просила і з дитиною прихистила і забезпечувала вас! Змилуйся!
Мати мала рацію, але у мене більше не було сил терпіти свою Оленку. Я теж намагалася їй допомагати як тільки виходило, але з мене досить!
Ми з чоловіком розлучилися, коли дочці було 2 роки. Тоді я з донькою жили в нього, але довелося переїжджати до матері. Перший рік вона повністю нас забезпечувала. І любила згадати при будь-якій сварці, що ми практично сидимо у неї на шиї. А коли дочка пішла у садок, то я одразу влаштувалась на роботу і стало трохи легше.
Через кілька років я зустріла Вадима. Чоловік був вдівцем, але у нас зародились справжні теплі почуття. Ми одружилися і я переїхала з дочкою до нього. Спільних дітей ми не хотіли, бо в нього вже був син. Наші діти подружились й здавалося, що життя налагодилось.
Коли Олена закінчувала школу, то обрала собі недешеве навчання у виші. Ми з коханим вирішили, що все оплатимо, якщо вона так сильно того хоче і потім стане гарним фахівцем. Але не склалося. Через рік ми дізналися, що дочка покинула навчання заради якогось хлопця й тепер живе у нього. При чому без штампа у паспорті. Ще через рік вона з’явилася на порозі з дитиною і заявила, що закохалася вдруге. Але новий кавалер не бажає бачити її з немовлям, і обіцяв одружитися, якщо вона його віддасть.
Діватися було нікуди. Я бачила, що на дитину їй було начхати, але відмовити не змогла, таки рідний внук. На мене дуже косо дивилися на роботі, після того, як я попросила відпустку за доглядом за дитиною.
Онук ріс гарним хлопчиком. Я надіялась, що дочка одумається і таки забере сина. Він вже почав ходив у садок. Як вона знову з’явилася на порозі, але вже зі своїми речами.
– Мамо, я розлучаюся! Він негідник! Я повернулась вас… Але нехай хлопчик живе у вашій кімнаті. Мені потрібно влаштовувати власне життя!
– Хлопчик? Це – твій рідний син! Як ти смієш говорити подібні речі? І яке таке життя ти зібралася влаштовувати у нашій квартирі?
– Мамо, що ти починаєш – махнула рукою Олена і пішла відчиняти двері. На порозі стояв її новий чоловік, а поруч лежали речі обох. – Знайомся, це мій Віктор, він житиме тут зі мною!
– Що ти не кажеш? А ну я підійду ближче, щоб краще роздивитися! – а сама взяла сумки й кинула їх вниз по сходах. – Забирайтеся звідси!
Потім прибігла моя мати й стала вмовляти впустити її внучку:
– Ти ж сама була на її місці, маєш розуміти, як це важко! Схаменися! Ти повинна їй допомогти!
– А я не вважаю, що я їй щось повинна! Вона нам з Віктором як віддячила? А могла вже диплом на руках мати! То вона від одного до другого ходить! Через 9 місяців мені знову дитину підкине? Нехай краще думає своєю головою перед тим як щось робити! Жити вона тут не буде!
Я вважаю, що вчинила правильно! Невже можна бути такою безсовісною!? З того часу дочка не дзвонить і не приходить. Я навіть не знаю де вона тепер живе.
Можливо, я поквапилась з рішенням?
