Казала ж мені матір, що побут вбиває всі почуття… Чого ж я, дурненька, не слухала її?
Вийшла заміж з великого кохання, але Ігор надійним чоловіком ніколи не був. Чи то я просто не вміла взяти все в свої руки.
Усе життя копійки рахувала, щоб звести кінці з кінцями, а мій коханий навіть не збирався шукати нову роботу, їхати на заробітки і забезпечувати сім’ю. Єдине, що його цікавило – це їжа і футбол.
Так і жили. Дітей у нас не було, спершу я не хотіла через фінансові труднощі, а потім коли махнула на все рукою і здалася на Божу волю – зачати малюка вже не виходило.
За кілька днів до мого 40-ліття Ігор заявив мені, що більше не кохає і йде до іншої.
– Що? Ти жартуєш?
– Ні! І слова “вибач” від мене не чекай. Ти сама в усьому винна. Були б у нас діти – я б ніколи не пішов.
Мене розривало від образи. Хіба є моя провина в тому, що Ігор не міг навіть себе прогодувати, не те, що дитину?!
Пізніше дізналася, що в мого чоловіка давно вже зав’язався з роман з місцевою продавчинею.
То й нехай! Вона жінка сильна, серйозна – лінивий Ігорчик швидко прийде з такою до тями.
Звістка про зраду була не єдиною несподіванкою, яку для мене приготував колишній. Він заявив, що збирається судитися зі мною за те майно, яке ми спільно нажили в шлюбі.
Йог підступні плани провалилися в той момент, коли суддя заявив, що все було поділено навпіл.
Тож мені дісталася дача, Ігорю – квартира. Я дуже любила наш заміський будиночок, тому мене такий “вирок” тільки втішив.
Щоправда, було одне “але” – в той момент там жила свекруха.
Не скажу, що ми з нею любилися, але й ворогами ніколи одна одній не були.
– А я тобі казала, Аліно! Купи собі новий одяг, підмалюйся, волосся в яскравий колір пофарбуй. Ти ж сіренька мишка – от і втік від тебе мій негідник. Ну, нічого! Не пропадемо, – казала Світлана Василівна.
Вона жінка хитра, тому не хотіла мені віддавати дачу без бою.
– То як же ти на роботу добиратимешся? Зробімо так: я житиму тут, а ти переїдеш до моєї квартири.
Так і зробили. Житло свекрухи було гарним і просторим – тож мене все влаштовувало.
Я часто навідувалася до неї в гості, допомагала з городом і садом. Працювати з землею мені дуже подобалося.
Вона буркотіла, звісно, картала мене за те, що сина її недогледіла, але завжди і нагодувала, і зігріла, і сльози витерла, як треба.
Затишно мені було в її компанії – приховувати не буду.
Якось приїжджаю до неї, а на городі якихось 2 мужики.
– Що тут відбувається? – спитала я обережно.
– Та чого ти там стоїш, як засватана. Проходь до хати, годувати тебе буду. А то я свердловину надумала зробити. Пора вже воду в хаті мати!
– То у вас тепер будуть свої вигоди, – похитала я головою.
– Та не у вас, а у нас. Ти глянь, яка вже гонорова.
До обіду запросили майстрів. Один з них очей з мене не зводив. Як гляне – так мороз шкірою і йде.
Свекруха це теж запримітила:
– Бачила, як на тебе той Михайло дивився? Так, ніби жінки кілька років не бачив.
– Та не вигадуйте!
– Алінко, не будь ти такою дурепою. Хапайся за такого чоловіка. Ти глянь, і мужній, і сильний, і закоханий.
– А ви звідки знаєте?
– А я бачу! Ти з 70-річною мудрістю не сперечайся!
Скільки разів я не приїжджала – так і ловила на собі захоплені погляди Михайла. Одного разу не витримала, схопила рушник і побігла до річки. Треба трохи охолонути.
Трохи поплавала, а потім сиділа на місточку, насолоджувалася тишею і мальовничим краєвидом.
– Можна до Тебе приєднатися?
Я оглянулася і побачила свого новоспеченого кавалера.
– Можна. Світлана Василівна підіслала?
– Так, але я тут з власної волі.
– Та не виправдовуйся, вона, мабуть, тобі наговорила, яка я бідна і нещасна. Треба мене пожаліти…
– Та ні. Казала, що ти її улюблена донька, але з особистим тобі не щастить. А кожній жінці треба любов і ласка…
– Донька?! – розсміялася я. – Оце свекруха дає.
Я розповіла Михайлу історію про своє розлучення, про колишнього.
– Тепер все буде по-іншому, – рішуче сказав чоловік.
– Що ти маєш на увазі?
– Я в тебе закохався по самі вуха. Дивлюся на тебе і вже уявляю, що ти стала моєю дружиною. Може, подумаєш над такою пропозицією?
– Закохався? Невже… Може, ще скажеш, що готовий заради мене на все? – в’їдливо спитала я.
– Так! Скажу. І не збрешу.
Таки не збрехав. Через кілька місяців я переїхала до нього. Свекруха мене благословила на новий союз.
– Мій телепень знайшов своє щастя, а ти чим гірша? Нехай тобі, люба моя, Господь помагає.
Я мало не розплакалася тоді. Ніколи не думала, що Світлана Василівна так спритно влаштує моє особисте життя.
– Дякую Вас за все…- сказала я, обіймаючи жінку.
Тепер ми з Михайлом навідуємося до свекрухи щотижня. Вона далі буркотить, але готується до нашого візиту заздалегідь: на столі мої улюблені пиріжки і улюблені голубці Михайла.
– От вже ці діти. Знову спізнилися. Швидко до столу! Їжа охолоне!
Не було б щастя – то нещастя помогло. Іноді зміни, яких ми найбільше боїмося, стають найкращим ліком від сірої буденності і безвиході, які отруюють наше життя. Не біймося робити відважні кроки назустріч своєму щастю, бо сміливим всміхається удача!
Чи вірите Ви у дружбу між свекрухою і невісткою?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
