Я не знаю, чому я тоді вирішила зайти до подруги. Певне, хотілося з кимось побалакати. Мене тоді така печаль взяла. От після роботи й зазирнула до Олі. А дарма. Печалі я точно не позбулася.
Я давно думала, що нам слід якось перетнутися. Посидіти разом. Погомоніти про своє… Про дівчаче. Бо за роботою та клопотами ми з Олею вже так давно не бачилися. Та й чоловік мій постійно у роботі. Взагалі нудьга ввечері страшна бере.
Олю я взагалі знаю ще із першого класу. Товаришуємо вже стільки років. Стільки спільного у нас. А скільки пригод пережили – усе й не пригадаєш. Ми були із розряду тих, які доводять, що жіноча дружба таки існує. Кілька місяців тому взагалі подругу з депресії витягала. Вона після смерті чоловіка взагалі розклеїлася. Не могла сама навіть помитися і їсти приготувати. Тож я постійно була поруч. І моя турбота дала свої плоди.
Оля знову повернулася до повноцінного життя. Втім, уникати мене часто почала. Також дивною стала. Спілкується мало, постійно шукає відмовки, щоб не йти на зустріч: то вона хвора, то робота, то плани раптові.
Того вечора вона зустріла мене кривою посмішкою. Я одразу збагнула, що таких гостей вона точно не чекала.
– Так пахне. Щось смачненьке готуєш? Бачу, я вчасно. – мовила я, щоб розрядити атмосферу.
Оля вагалася, але все ж впустила мене в дім.
– Готую.- коротко мовила у відповідь.
– Гостей чекала? Я не вчасно?
– Чекай, я маю глянути… Там печеться…У духовці…- забубоніла жінка і втекла на кухню.
Я почала роззуватися. Мені раптом подзвонив чоловік.
– Буду пізно. Можеш не чекати.
– Гаразд.- Я знизала плечима.
Це вже не дивина для мене. Добре, що до подруги заскочила – нудно самій не буде. Ніби серцем відчувала.
Раптом телефон задзвонив знову. І що ж він забув?
На екрані висвітилося “Ігорчик”. Я відповіла.
– Олечко, скоро буду. Чекай.- почула я з того боку і геть нічого не зрозуміла. Оля? Я глянула на телефон і побачила, що тримаю в руках мобільний подруги. Я навіть не помітила, що відповіла на чужий дзвінок, бо телефонував і справді мій чоловік.
З кухні вийшла Оля. Вона просто зупинилася навпроти, опустивши погляд.
Я впевнена, що вона прекрасно все чула. А, що щойно відбулося, збагнули ми обидві.
– Що ж, думаєш Ігор – ідеальний чоловік? Ну, поживеш і побачиш. Заважати вам не буду. Тримати нікого теж не збираюся.
Я гримнула дверима, навіть не послухавши типових виправдань.
Втім, Оля навіть не збиралася нічого доводити. Вона просто стояла мовчки, спершись об стіну, й поглядала на мене спідлоба.
Що трапилося, я усвідомила аж вдома. Тоді мене й накрили емоції. На душі було так погано.
Я раптом усвідомила, що поспішала додому, щоб приготувати вечерю. А кому? Для чоловіка замість мене це вже зробила Оля. Син був у бабусі. Я була цілком сама.
Ще й дві найдорожчі людини сунули мені ножа в спину за один вечір.
Що ж, Олі я не збрехала. Життя з Ігорем і справді мало було схоже на казку. Він потребував уваги й вимагав чимало: їсти приготуй, усе йому під ніс подай, прибери, випери, не заважай відпочивати. А сам що? А взамін нічого давати не поспішав. Після роботи тільки з пивом телевізор дивився або у комп’ютерні ігри грав.
Спочатку я намагалася йому догоджати. Думала, що зможу виправити. Наївною була. А тоді збагнула, що догоджати маю тільки собі та дитині. Так наш шлюб і тримався на чесному слові.
А тепер це проблеми Олі. Мені навіть цікаво стало, скільки вона витримає.
Той вечір я присвятила собі. Прогулялася вечірнім парком. Поплакала. Сходила у кафе. Посміялася. Навіть у кіно сходила. На душі навіть якось полегшало.
За цей час вдома побував Ігор. Забрав усі свої речі та документи. Навіть якусь техніку вивіз. Кумедний. Я не вдавалася у деталі. Мені було байдуже. Нехай забирається.
Відтоді я нарешті зажила спокійно. Присягаюся вам, це таке щастя нарешті жити для себе, а не догоджати ледачому та невдячному чоловікові.
Оля, до речі, виявилася не такою стійкою. Вони разом пробули пів року, а тоді мій колишній знову попросився додому.
Ясна річ, що про повернення додому навіть не йшлося.
Хай гуляє. Він же хотів волі.
Я тим часом знайшла собі кавалера. Поки ми трохи більше, ніж друзі, але ще не офіційна сім’я. Притираємося одне до одного.. Пробуємо.. А далі буде видно.
Оля? Оля приходила перепросити. Плакала. Але хіба таке пробачають?
Чи пробачили б Ви зраду?
Чи гідно головна героїня перенесла такий удар долі?
