Мені дуже пощастило зі свекрухою.
Заміж я вийшла 2 роки тому, жити з чоловіком ми пішли до його мами. Вона була вдова, а квартиру мала двокімнатну. Усім місця вистачало, проблем жодних не виникало.
Зі свекрухою ми не сварились, вона зауважень мені не робила, а навіть, як і були якісь непорозуміння ми швидко і мирно їх вирішували.
Та у нашій сім’ї була людина, якій спокійно не жилось, вона постійно робила якусь колотнечу. Це бабуся Ігора.
Бабуся ніколи не любила своєї невістки, вони весь час були на ножах.
Бабця образилась, що ми не пішли жити до неї. Хоча Ігор відразу сказав, що це не варіант. Спокійно з нею жити неможливо.
Стара почала приходити до нас додому і дорікати.
– Ви не забувайте, що ця квартира на третину належить і мені. Так що вам потрібно постаратись, аби я вас її заповіла. Як ні, то відкупляти будете у когось.
Вона була командною жінкою. Тільки спробуй огризнутись, або ще гірше – зробити щось не по її.
– Приїдь до мене і вимий вікна у моїй квартирі – дзвонила бабця до мене і роздавала роботу – Ти ж живеш на моїй території, то будь добра, допомагай.
Я ж не проти. Я б із радістю прибрала чи приготувала їй їсти, аби тільки вона ставилась до мене по-людськи. А так не має жодного бажання. Та відмовитись було не можна. Запізнитись на назначену годину теж.
Одного разу мені не вийшло прийти, затримали на роботі. Коли я повернулась додому бабуся уже чекала на мене. Сказала, що перепише свою частину квартири на чужих людей.
– Та не потрібно мені вашої квартири. Досить мучити нас! – не витримала і дорікнула їй.
– Ах так ти заговорила! Тоді ви викупляєте мою частку, або з’їжджаєте звідси – розлютилась стара.
Я розповіла про цю розмову чоловіку і свекрусі. Їм було шкода мене.
– Нічого, кохана. Ми впораємось з цим. Бабці я гроші віддам, у мене є деякі заощадження. Нарешті ти будеш вільною від її принижень.
Так ми і зробили. А через декілька місяців, наче винагороду я отримала в спадок від своєї тітки однокімнатну квартиру. Вона була самотня, а я її найближчим родич. Ми з Ігорем квартиру продали, бо вона була в іншому місті і вирішили придбати неподалік від нашого дому. Щоб недалеко було до мами.
Питання з житлом уже ніби було вирішене.
Та бабця все одно не заспокоїлась. Дзвонить нам близько опівночі і просить привезти їй яблук.
– Вам однаково доведеться отримати від мене майно у спадок, тому мусите мені догодити.
Ігор їй відмовив. Свекруха теж. Ми розуміли, що так некрасиво. Але як інакше їй довести, що вона не принцеса на горошині, до якої мають бігати за першим позовом?
Ми за декілька тижнів переїжджаємо у своє житло, а свекруха по секрету розповіла, що знайшла собі чоловіка. Волна аж розцвіла. Правильно, їй же лише 46 років. Вона може створювати сім’ю з іншим чоловіком.
А на спадок усім уже байдуже. Хай бабця сама вирішує, що з ним робити..
Як ви гадаєте, подружжя вчинило правильно?
