Дівчина з острахом у зіницях поглядала на жіночку навпроти себе. Остання здавалася їй такою незвичайною, ніби й не зі світу цього. З першого погляду – звичайна бабуся, а придивишся – щось у ній таки є. Щось дуже магічне.
– Помовчати сюди прийшла?- першою тишу порушила жінка.
– Та ні. Намовчалася вже.
– Ну тоді не тягти, бо час чекати не буде.
– Це правда, що ви відьма?
Жінка аж з місця підскочила
– Зараз як дам підзатильника, то одразу твої кучері випрямляться.
Дівчина притихла і винувато додала:
– Вибачте. Просто так кажуть. Що ви.. Ну цей… чарівна бабуся…
Остання фраза прозвучала майже пошепки.
– Говорити люди люблять. Ти сюди за чим прийшла?
– Бо кажуть, що ви все знаєте.
– І ти їм віриш?
– А я вибору не маю. У мене справа нагальна. Не той крок зроблю і зіпсую все життя.
– І що ж там такого серйозного? Полювання яке, чи що?
– Ну можна й так сказати. Жениха вибираю. Бо ж це тільки хлопці думають, що наречених підбирають. А в реальності ж це ми їх на прицілі тримаємо.
– А ти кмітлива. То в чому ж річ? Любить чи не любить хочеш знати? Виходити заміж чи ні, еге ж?
– Ти диви, і справді чарівна жінка. Це все й хотіла запитати. Тільки жених у мене не один… А три. Навіть цілих чотири, але останній, то таке. Про нього можете навіть не думати. Ауру не псувати.
– Що-що?
– Ну, ауру. Чи з чим ви там працюєте…
– Ти про подібне більше не починай навіть говорити. Про те, у чому не розумієшся. Бо в тебе погано виходить. Тож було у чоловіка три сини…
– А без казок ніяк? До чого вони тут? Мої женихи – не рідня. Кожен зі своїм.
– А ти дослухай, а тоді перечити будеш. Це я так загадала… Один був багатим, але дурненьким. Інший – ні те ні се, а третій виявився бідним, зате розумним.
– Ой, просто моїх кавалерів описали.
– А ти справді заміж хочеш?
– Я? Та не дуже. Але вже пора. Усі мої знайомі давно сім’ї мають, лише я в дівках сиджу. Тільки вибираю. От у них був один хлопець, вони розписалися та й усе. У мене ж троє… І всі заміж кличуть. Як тут вибрати? Ну ще четвертий, але він такий собі.
– Так чого ти про нього постійно згадуєш? Не випадково ж.
– Та чому… Цілком випадково. Просто у голові чомусь постійно крутиться. Такого забути важко. Але то все дурниці. Ви мені про перших трьох скажіть.
– А показати можеш?
– Кого?
– Четвертого.
Дівчина завагалася. Посовалася трохи на місці й дістала із сумки фото.
– Ну ось. Постійно зуби сушить. Серйозним ніби й не буває.
Старенька взяла світлину. Довго роздивлялася молодика і нарешті запитала:
– А чого ти кажеш, що він безперспективний? Наговорюєш на хлопця.
– А що там?- здивовано запитала гостя, і собі глянувши на фото. Наче мала там щось нове побачити.
– Так він багатим стане. І відомим. І жінка у нього красива буде. Ти йому якраз у жінки годишся. Ну або він і кращу знайде.
– Краще? Як це кращу? Він?
– А що це ти так схопилася? Ожила просто. Очі загорілися. А все кажеш: про нього не говоріть, він мені не треба.
Дівчина зніяковіла.
– Так я про нього і не прошу говорити. Я про інших чути хочу.
– Та що там чути, дорогенька. І сама все знаєш. Перший до в’язниці потрапить. Другий так і залишиться ні рибою, ні м’ясом. А третій розбагатіє. Та з того щастя пити почне. Так у нього нічого й не залишиться. А про четвертого я вже все сказала. Вибирати тобі. Тільки подумай добре.
Гостя замислилась.
– А в мене вибір є?
Жінка засміялася і загадково мовила:
– Ні, немає. А тепер усе. Більше сказати не можу нічого. Іди звідси. І подяку у скриньку мені кинути не забудь. Або четвертий на тебе навіть не гляне.
Дівчина подякувала, схопилася з місця і кинулася до виходу. На радощах ледь не забула зупинитися біля скриньки, щоб вкинути паперову купюру. Але згадала. Не хотілося якось, щоб четвертий жених про неї забув.
Чи вірите Ви у магію?
Які найдивніші історії траплялися у Вашому житті?
