У дитинстві я часто отримувала від матері на горіхи. Через свою незграбність я розбивала чашки, вимазувала одяг і розсипала крупи, за що завжди була покарана.
Одного раз моя матір мала привітати свою колишню колегу з ювілеєм. Старенька жінка встигла вийти на пенсію, але співробітники про неї не забули. Мене довелося взяти з собою, бо залишити було ні з ким. У квартирі бабусі на стінці стояв розкішний сервіз, яким вона користувалася під час прийому гостей. І цього разу господиня вирішила використати ці чашки, щоб пригостити нас чаєм. Я дуже хотіла допомогти, але, як звично, тільки нашкодила і ненароком розбила чашку.
Матір відреагувала на це криками і дала мені ляпаса. Я розплакалася. До мене підійшла бабуся, обійняла за плече і сказала в сторону матері:
– Навіщо ви сварите дитину за такі дурниці? І мені б дали ляпаса, якби я горня розбила?
Після цих слів мамі стало соромно. Вона не мала що відповісти. Старенька мовила далі:
– Хіба вартий кусочок розмальованого скла дитячих сліз і зіпсованих нервів? Ну буде у мене тепер сервіз лише на п’ять осіб. Нічого старшого. Тим паче я давно не приймала більше, ніж трьох гостей. І ті можуть випити чай зі звичайних чашок, якщо доведеться.
Після цього жінка взяла ще одну чашку зі сервізу і спокійно налила чаю.
Перед тим, як ми з матір’ю пішли додому, бабуся віддала мені блюдце, яке залишилося без пари.
Зараз я не згадаю ім’я тієї жінки, але її слова пам’ятаю до сьогодні. Для мене і для матері це був цінний урок.
Її подарунок кожного разу нагадує мені, що дітям варто пробачати їхні пустощі.
А ви згідні з цією думкою?
