Олексій зайшов у двір, ще в робочих черевиках, з пилом на колінах і тим чужим запахом свіжої бруківки, що липне до одягу. Велосипед кинув біля хвіртки — навіть не поставив рівно. Тільки встиг ковтнути води з кухля, як з сіней, наче по дзвінку, виступила Ірина Дмитрівна.
— Ой, Боже, гляньте на нього… — вона розвела руками так, ніби він повернувся не з роботи, а з війни. — Дитина втомлена. Та навіщо тобі це, онучку? Кому ти що доводиш?
Олексій не відповів. Тільки пальцями стягнув рукавиці й поклав їх на підвіконня. Я бачила: він хоче просто тиші. Хоч на п’ять хвилин.
— Мамо, — кажу тихо, але твердо. — Він сам вирішив. Хай працює, якщо хоче.
Ірина Дмитрівна повернулася до мене всім тілом, як двері на скрипучих завісах.
— Сама вирішив?.. — перепитала вона. — У десятий клас і вже «сам»… Та це його мати ганяє, я ж бачу.
Чоловік мій саме в цей момент зайшов у хату — втомлений, голодний, з тим виразом обличчя, коли не хоче ні в що встрявати. Але свекруха вміє знайти правильну кнопку.
— Сину, ти чуєш? — вона навіть не підвищила голос, лише зробила паузу. — Дитина цілий день на сонці, на велосипеді туди-сюди, а вдома йому ще: «Йди працюй». Так можна здоров’я зламати.
Чоловік повів бровою, глянув на Олексія й… не на мене.
— Може, справді, Олексій… — сказав він обережно. — Канікули ж. Вдома теж роботи вистачає, але не така каторга.
Олексій ковтнув. І в цій його паузі було все: і образа, і бажання бути «як усі», і те дитяче “як скажете, аби тільки не сварились”.
Наступного дня він ще поїхав. А через два — повернувся раніше, без того пилу на колінах. Поставив велосипед рівно. Зайшов у кухню, сів, не роззуваючись.
— Мамо… я, напевно, більше не буду туди їздити, — сказав так, ніби просить вибачення за те, що в нього є бажання.
— Чого? — я поставила каструлю на плиту трохи гучніше, ніж треба.
Він знизав плечима.
— Там… ну… я найменший. Вони… — він ковтнув, не договорив. — І гроші… У них нормально, а мені… менше. Я ніби… як хлопчик на побігеньках.
Ірина Дмитрівна, яка саме зайшла, наче випадково, миттєво підхопила.
— От! — вказівним пальцем у повітрі. — Я ж казала! Дома хоч свій! Тут його ніхто не скривдить.
Я дивилась на сина й розуміла: він не про гроші говорить. Він про те, що хоче відчути себе чоловіком, а його всюди пробують зробити зручним.
Олексій звільнився. Наступного ранку я прокинулася від скрипу дверей і чужого голосу у дворі.
— Олексійку! — гукає свекруха так, ніби в неї не онук, а дзвінок на шиї. — Вставай, бо сонце вже вгорі! Город — як джунглі!
Він вийшов, ще сонний, у спортивних штанах. Я визирнула у вікно. Ірина Дмитрівна стояла біля грядок із таким виглядом, ніби зараз почнеться розподіл фронту.
— Спочатку сапаєш картоплю. Потім підеш у свинарник — там у тебе “відпочинок”, — сказала вона солодко. — А як закінчиш, у дворі підметеш. Бо глянь: листя, пил… Як у людей.
Олексій кивнув. Без слів. Узяв сапку й пішов.
За годину знову:
— Олексійку! — з сіней. — Іди сюди! В гаражі треба прибрати. Ти ж сильний, молодий.
Я бачила, як він притиснув сапку до землі, щоб вона не впала, і пішов. Ніби він сам собі не належить.
Опівдні:
— Олексійку! Дідові поможеш. Машина не заводиться.
Увечері:
— Олексійку, в садку траву підкоси. І не бурчи.
Він повернувся в хату, коли вже стемніло. Не той «втомлений» з агрофірми — там втома була чесна, рівна, з думкою: “От я заробив”. Тут у нього було інше — як після дня, де тебе весь час смикають за рукав.
Він став біля умивальника, мовчки помив руки. І я побачила, як він витирає долоні довше, ніж треба. Ніби затягує момент, поки його знову не покличуть.
— Як день? — запитала я.
Він не підняв очей.
— Нормально, — сказав. І це «нормально» прозвучало, як цвях у стіну.
У суботу приїхала донька з чоловіком — ненадовго, як завжди. Привезли гостинці, торт, обійми. Олексій вийшов до них, усміхнувся, але усмішка була тонка, як папір.
Ірина Дмитрівна встигла й тут “допомогти”.
— Дивіться, який у нас трудяга! — гордо сказала вона. — Не десь там за копійки на чужих працює, а вдома, по-людськи. От так і треба.
Олексій стояв поряд і мовчав. Плечі опущені. Не як у хлопця, що «по-людськи», а як у того, кого поставили показувати гостям.
Коли всі розійшлися по своїх справах, я не витримала. Вийшла на ґанок, де Ірина Дмитрівна перебирала цибулю, ніби то найважливіше у світі.
— Мамо, — почала я спокійно. — Ви ж самі казали: хай відпочине. А він тепер з ранку до ночі…
Вона навіть не підняла голови.
— То що, хай лежить? — сухо кинула. — Хай у телефоні сидить? Хай байдики б’є? Ти сама потім перша скажеш, що син ледачий.
— Він не ледачий, — я відчула, як слова починають різати горло. — Він працювати хоче. І за свою працю хоче мати… не “спасибі”, а щось відчутне. Хоч трохи.
Ірина Дмитрівна нарешті подивилась на мене. Очі вузькі, холодні.
— Тобі, виходить, гроші важливіші за сім’ю? — сказала вона так, ніби це вирок.
Тут на порозі з’явився чоловік. Підійшов, став між нами, як стіна, але обличчям — до мене.
— Не починай, — сказав він. — Мама права. Дома він під наглядом. А там — хто знає, які люди. Та й… не в тому віці, щоб рватися.
Я дивилась на нього й не впізнавала. У нашому домі син перестав бути сином — став предметом суперечки. А Олексій тим часом — десь поруч, але ніби без голосу.
У понеділок зранку я почула, як хлопець тихо стукає чимось у коморі. Вийшла — він стоїть біля свого велосипеда. Протирає раму ганчіркою, наче готує її в дорогу.
— Куди? — спитала я.
Він не злякався. Просто зав’язав міцніше шнурок на кросівці.
— На агрофірму, — сказав. — Я поговорю. Може, знайду інше місце. Або… хоча б скажу, що я не… — він замовк, підбираючи слово, і тільки махнув рукою. — Я не буду, як… у всіх під ногами.
За спиною рипнули двері. Ірина Дмитрівна вийшла на поріг у халаті, з тим ранковим поглядом, де вже є команда.
— Ти куди це зібрався? — різко.
Олексій застебнув рюкзак. Не швидко, не демонстративно — просто робив свою справу.
— Працювати, бабусю.
— Яке ще «працювати»? — вона зробила крок. — У нас тут свині не нагодовані, город не досапаний! Ти що, забув, що я казала?
Він мовчав секунду. І ця секунда була гучніша за будь-який крик. Потім повільно взяв велосипед за кермо й провів його повз неї до хвіртки.
— Я не забув, — сказав тихо. — Я просто сьогодні не можу.
Чоловік вийшов слідом. Хотів щось сказати — я бачила по губах, що вже готовий почати з «Олексію…». Але син навіть не обернувся.
Я стояла на сходах і не рухалась. У дворі було чути, як клацає замок на хвіртці, як рипить метал, як колесо торкається гравію.
Олексій перекинув ногу через раму, сів і поїхав. Не поспіхом. Рівно.
А Ірина Дмитрівна залишилась на порозі з відром і порожньою долонею в повітрі, ніби хотіла ще раз покликати — та не встигла.
Він тільки на мить підняв руку, не зупиняючись, і поправив лямку рюкзака на плечі.
