Галина Петрівна ледь стримувала сльози. Бачила, як на дворі діти приїжджають до своїх стареньких батьків, гуляють у парку або ж мило розмовляють на лавочці. А вона сидить у великій кімнаті. Сама. Сьогодні їй виповнилося 70 років, але ніхто до неї не зателефонував. Здається, що рідні діти забули про стареньку.
Привітали тут, на місці. Сусідка по палаті подарувала гарний в’язаний шарфик. Санітарка принесла яблучка. Все мило і пристойно, але душі особливої в цьому не було, пансіон, він і є пансіон. Тимчасовий притулок і вихід з нього тільки один. Остаточне теж неподалік, буквально через ліс.
Всі знали: в цей пансіон звозять обридлих родичів діти та інші спадкоємці, які втомилися терпіти поруч старечі хвороби, непрості характери, враховувати потреби. Словом, привозять позбутися. Пані Галині син сказав:
– Їдемо в санаторій, пора б тобі трохи підлікуватися. На масажі походиш, фруктів поїж. Поспілкуєшся, там народу багато, і всяке дозвілля організоване.
Але правда була іншою: невістку старенька дратувала неймовірно. Квартира належала матері, син раптом випросив дарчу, сказав:
– Мам, ми тобі вирішили будинок купити, щоб сама собі господиня була. Сама ж кажеш, дві господині на кухні погано. У нас робота в місті, куди нам? А тобі будинок, свіже повітря, будемо все привозити, тільки скажи.
Але як тільки власник квартири змінився, змінилося все. Син з невісткою остаточно перевезли у квартиру речі, про будинок більше не згадували. Невістка влаштувала свекрусі війну, і засобів не вибирала. Її не влаштовувало все: їжа не та, ванна не помита, тут поставлено, там розлито, не подобається – йди.
Сашко спочатку заступався за маму, але кінець кінцем жіночі сварки набридли і йому. Почав гримати, потім замовк. Пані Галина помітила: почали шепотітися між собою, замовкали, як тільки наблизиться.
І ось одного разу її синочок раптом заговорив:
– Поїхати б тобі підлікуватися. Відпочити, відволіктися, масажі, вітаміни …
Старенька зловила погляд, подивилася в очі. Такі ж точно очі, як її власні.
– Хочеш мене в притулок відправити? І сказати боїшся навіть? – і дивилася, як обличчя сина заливає рум’янець. Значить, залишилася ще совість.
– Мама, ну як ти можеш таке говорити. Це санаторій, звичайний санаторій для вікових пацієнтів. Не везти ж тебе туди, де дискотеки до ранку і крики дитячі, що це за відпочинок? Підлікувати місяць, і додому.
Привіз її за місто, розписався в документах і втік, пославшись на роботу. Сказав, приїде за нею скоро.
Одного разу навіть приїхав, привіз пакет з фруктами, запитав, чи все нормально, поїхав, не дослухавши.
68 їй тоді було. Тепер ось уже 70.
Тоді, два роки тому, вона чекала його місяць, другий, боялася, викинуть її, і куди їй подітися? Подзвонила додому, але відповіли нові господарі. Виявилося, угода тривала, коли вона ще вдома була, а тепер їй і повертатися немає куди. Де колишні господарі, нові мешканці не знають. Жінці співчували, але і квартиру чесно купили. Бабуся здалася, плакала ночами, зрозумівши, що її кинули, як собаку. Але тепер це було єдине місце, де у неї було право перебувати, та й то невідомо, скільки ще …
Гірше за все було, що заради синочка вона інтереси дочки забула. І тепер що ж, тільки плакати залишалося.
Галина Петрівна була сільською. У селі заміж за однокласника вийшла. Жили непогано, всією сім’єю в одному будинку, худобу тримали, в городі працювали. Небагато, але земля не дасть голодувати. Все йшло своєю чергою, поки сусід в місто не подався за кращим заробітком. А потім повернувся у відпустку і чоловіка її з пантелику збив, все розповідав: і гроші живі платять, вистачає. І воду не тягати, і гноєм не пахне. О п’ятій з роботи повернувся, і відпочивай собі, ні доїння, ні прибирання.
І чоловік її Данило теж захотів, говорив, напрацювалися, нехай діти хоч ростуть в чистоті. Продали будинок, землю. У місті квартиру дали. Потім машина з’явилася, меблі. А на машині цій проклятій чоловік і розбився.
Не врятували її Данила. І ось пані Галина з двома дітками одна в чужому місті. Знайомих і друзів – один той сусід, ледве відбилася від його “турботи”. Мила під’їзди, розносила листівки, вчитися встигала. Словом, натерпілася горя разом з усією країною, але вистояла. Чекала, поки дітлахи підростуть, допомагати почнуть, легше стане. Але дітлахи надій не виправдали.
Славік підріс, без батьківської руки в рознос пішов. Жінка чекала, як переказиться, заспокоїться, не дочекалася. Захотів син легкого життя. Довелося в борги влазити, аби тільки не посадили. Начебто заспокоївся трохи, та знову довелося ночами під’їзди мити та двори підмітати, борги роздавати. Але ж хлопчик, спадкоємець, аби людиною став. Чоловіком в будинку, щоб хоч на старості було, куди голову докласти. А поки вона нехай миє, жіноча робота.
У Нелі чоловік хороший з’явився, а дитинка народилася з хворим серцем, мабуть, голод дитячий позначився, жінка все себе звинувачувала в цьому. Що не повернулася в село, коли Данила не стало.
Чоловік Нелі кинув її з малям, правда, квартиру їм залишив. Але дівчина познайомилася з іншим, того дружина кинула з такою ж хворою дитиною. Ось і знайшли один одного добрі люди, почали разом жити. І домоглися таки дітям операції, одружилися самі, все добре було, поки чоловік дочки не захворів. Дочка до матері, допоможи, позич грошей на лікування, час не можна упускати. А Галина Петрівна вперлася: чужий він в сім’ї. Не дам грошей, може не виживе з пухлиною-то, а Сашкові на квартиру треба збирати. Образилася Неля, і перестала спілкуватися зовсім. Поїхала з сім’єю в інше місто, як тільки чоловік на ноги встав.
А Сашко на свої гроші квартиру так і не купив. Розлетілося все, материну забрав. Живе тепер теж казна-де, поки мати в пансіонаті.
Сидить ось на лавочці, і розуміє: сама заслужила, самій розсьорбувати. А ззаду голос Нелі:
– Мама, мама!!! Знайшла я тебе!
Виявилося, не витримало мовчання серце дочки, подзвонила мамі, відповіли чужі люди. Запам’ятали, як їм пані Галина дзвонила, розповіли, де її шукати. Але ж правнуки ростуть вже, бабуся потрібна в будинку.
Тоді жінка востаннє бачила ті білі стіни у санаторії. Зараз вона живе з донькою та малюків няньчить.
А що б ви зробили на місці старенької з таким сином? Сашко з дружиною заслуговують на другий шанс?
