Дзвінок пролунав так різко, що я здригнулась і ледь не впустила чашку в мийку. На екрані — незнайомий номер. Я витерла руки об рушник, натиснула.
— Бабусю?.. — голос був упевнений, ніби ми вчора разом вечеряли. — Це Ліза. Ти вдома?
Я мовчки сіла на табурет біля вікна, де на підвіконні стояв мій старий фікус із підпертими паличками гілками. Наче й він підслуховував.
— Я… так, — видихнула я. — А що сталося?
— Мені поговорити треба. По-важливому.
Слово «важливо» впало на кухню, як кришка з каструлі — глухо й важко. Я чомусь одразу подивилась на двері в коридор — ті самі, які колись не зачинялися: то дитячий візочок, то пакети з сумішами, то невістчина сумка, то моя куртка на ходу.
Колись тут було тісно, гучно, тепло. Колись.
***
Коли Ліза народилась, її мама ще вчилась — сесії, конспекти, автобуси в інше місто. Вона приносила малу в ковдрі й говорила сухо:
— Мені на два дні. Там нічого складного, вона спокійна.
І зникала за дверима, навіть не знімаючи взуття, бо поспішала.
Ліза була «спокійна» рівно до того моменту, як двері клацали. Тоді вона кривила губи, як маленька жабка, і починала плакати так, ніби світ щойно тріснув. Я підхоплювала її, гріла молоко, приміряла соску, ходила по кімнаті колами, наспівуючи те, що пам’ятала ще зі свого дитинства.
Олексій тоді приходив після роботи, сідав на край дивана, дивився на доньку, а пальці в нього тремтіли — не від страху, а від того, що хотілося торкнутися і не злякати.
— Мамо, вона… моя, — казав тихо. — Я не розумію, як таке буває.
Я кивала, ніби це можна пояснити словами.
Пам’ятаю, як уночі в мене терпли руки від носіння, а вранці я, не спавши, варила кашу й піднімала штори, щоб у кімнаті було світло. І тоді мені здавалося: ну от, за це мене колись і згадають. Не за квартиру. За руки, що не падали.
***
Через п’ять років вони розійшлися. Без театру, але з таким холодом у голосах, що чай у чашках міг би застигати.
Син аліменти платив вчасно, як годинник. Я бачила, як він рахував гроші, відкладав. Купував одяг, взуття, телефон, оплачував лікарів — усе, що треба. Тільки от бачити доньку йому дозволяли як милість. То «вона зайнята», то «вона не хоче», то «ти їй нерви псуєш».
— Я ж не чужий… — сказав якось Олексій у коридорі, стоячи вже в куртці, коли його знову не пустили. — Я ж батько.
У відповідь — тиша. Не крик, не сварка. Просто зачинені двері. І той звук — короткий, сухий — потім ще довго в мені дзенькав.
Я онуку бачила більше на фотографіях, ніж наживо. Невістка скидала в месенджер: то шкільна лінійка, то нова зачіска, то випускний. Я дивилась, збільшувала обличчя, намагалась упізнати в ній оту маленьку жабку-губи, що притискалась до моєї шиї.
І що старшою вона ставала, то менше було в тих фото чогось живого. Наче дівчина з картинки, яка не знає, що я існую.
***
Коли Лізі було п’ятнадцять, Олексій повернувся додому блідий, навіть руки не помив. Сів за стіл і довго дивився в одну точку, ніби там написано щось, що треба перечитати.
— Вона сказала… — почав він і ковтнув. — Каже: «Хочеш зі мною спілкуватись — купи мені квартиру».
Я не одразу зрозуміла, що він не жартує. У мене навіть не відразу сльози пішли — спочатку стало смішно. Так смішно, що в горлі защеміло.
— Це вона так і сказала? — запитала я, хоча відповідь була очевидна.
Олексій підняв очі. Вони були не злі — порожні.
— Так. Слово в слово.
Я поставила перед ним тарілку, хоч він не просив. Просто руки шукали, що робити. Посуд дзенькнув об стіл.
— Не купиш — не тато, — додав він тихіше. — Оце виходить… я їй батько за квадратні метри.
Він підвівся й пішов у кімнату. Двері не грюкнув. Але те, як він їх прикрив, було гірше за грюк: повільно, акуратно, щоб нікого не турбувати. Наче він сам собі заважав жити.
***
Потім було весілля. Я дізналася про нього випадково: сусідка показала фотографії у стрічці.
— Дивись, ваша Ліза така красуня! — сказала вона й підсунула телефон.
Я вдивлялася в білу сукню, в усмішку, в зал із кульками. На одному фото наречена підкидає букет, на іншому тримає келих, на третьому цілує чоловіка. Люди, квіти, торт — усе було. Не було тільки двох облич, які я шукала автоматично: мого сина й мене.
Я набрала колишню невістку. Вона відповіла відразу, ніби чекала.
— А ви що, не в курсі? — сказала спокійно.
— Чому нас не запросили? — голос у мене вийшов тонкий і чужий.
— На святкуванні були тільки близькі, — так само рівно відповіла вона. — Не робіть трагедії.
Я сиділа з телефоном біля вуха і відчувала, як у мене горять щоки, наче мене вдарили прилюдно. Хотілося крикнути: «А хто ми тоді?» Хотілося. Але я тільки сказала:
— Зрозуміло.
Після дзвінка я проплакала день. Не ридала, ні. Просто текло й текло. Я ходила по квартирі, витирала пил, перекладала рушники, прасувала те, що й так було випрасуване. Під вечір дістала з шухляди конверт — там лежали чотириста доларів. Я збирала їх по трохи: з пенсії, з підробітків, з «на всяк випадок». Хотіла подарувати їй на весілля, як нормальна бабуся. Не для фото. Для того, щоб вона знала: я є.
Я подзвонила Лізі сама.
— Можемо зустрітися? Я маю для тебе подарунок.
Пауза була довша, ніж треба, щоб просто відповісти.
— Добре, — сказала вона. — Тільки швидко, бо справ багато.
***
Ми зустрілися в кав’ярні біля її роботи. Я прийшла раніше, сіла за столик біля вікна й розкладала на колінах сумочку, ніби там було щось страшне.
Ліза зайшла стрімко — з телефоном у руці. У неї були гарні нігті й дорослий погляд. Вона обійняла мене одним плечем, як роблять із знайомими, яких не хочуть образити, але й не збираються впускати близько.
— Привіт, бабусю, — сказала швидко. — Як ти?
— Нормально, — відповіла я, і це «нормально» прозвучало як брехня.
Я простягнула їй конверт. Вона взяла, навіть не відкрила. Просто поклала біля чашки, ніби то реклама.
— Дякую, — сказала чемно. — Слухай, мені треба бігти.
— Лізо… — я торкнулася рукою краю столу, щоб не тягнутися до неї, бо боялася, що відсмикне. — А тато… ти з татом спілкуєшся?
Вона глянула кудись повз мене.
— Ну… як. Зараз не до того.
І встала. Десять хвилин — і її вже не було. За склом вона ішла по тротуару швидко, не озираючись, і мені захотілося, по-дурному, вибігти за нею й крикнути: «Я ж тебе носила! Я ж тобі співала!» Але я тільки стиснула пальцями ремінець сумки, щоб не тремтіли.
***
Минуло чотири місяці. Я вже майже перестала заходити в ту кав’ярню, бо серце стискалося від одного виду вікон.
І от — той ранковий дзвінок.
— Бабусю, — повторила Ліза в слухавку, ніби між нами не було всього цього. — Я вагітна. Скоро народжувати. І в нас проблема з житлом.
Я притиснула телефон міцніше, аж вухо заболіла.
— З житлом? — перепитала я, хоча все всередині вже знало, куди поверне розмова.
— Так. Ми з чоловіком не тягнемо оренду. І… — вона зробила коротку паузу, як перед проханням у банку. — Перепиши на мене квартиру. А сама переїдеш до тата. Тобі ж буде легше. Усім буде добре.
Слова «усім буде добре» прозвучали, як кришка на банці: закрутити й забути, що там було.
Я не відповіла відразу. Пішла в коридор і стала біля тумбочки, де лежав зв’язок ключів — від дверей, від підвалу, від поштової скриньки. Метал холодив долоню.
— Лізо, — сказала я нарешті. — Ти пам’ятаєш… як ти в дитинстві боялася засинати без світла?
— Бабусю, це не про те, — нервово перебила вона. — Мені зараз потрібне рішення. Мені не до спогадів.
Я глянула на свої двері — ті самі, які колись так часто відкривалися. Тепер вони стояли рівно й мовчки, наче давно вже не чекали нікого.
— Я подумаю, — сказала я.
— Тільки швидко. Бо ми можемо залишитися ні з чим, — її голос став твердішим. — Ти ж розумієш.
— Розумію, — відповіла я тихо.
Вона скинула. Навіть «бувай» не сказала.
***
Увечері прийшов Олексій. Він постарів за ці роки так, ніби на нього хтось повісив мокрий одяг і не давав висохнути. Я поставила чайник, як робила завжди, коли не знала, з чого почати розмову.
— Дзвонила? — спитав він, ще не роздягаючись до кінця, ніби боявся почути відповідь і водночас хотів її.
Я кивнула.
Він сів. Пальці у нього автоматично потяглися до чашки — не до чаю, просто до чогось теплого.
— За квартиру? — голос у нього був рівний, але на останньому слові він ковтнув.
Я кивнула знову. І дістала зі шухляди той самий конверт — пустий, тонкий, з трохи розірваним краєм. Поклала на стіл.
Олексій подивився на нього довго. Потім встав, підійшов до вікна, сперся чолом об скло.
— Вони так легко це кажуть, — промовив він. — Наче ми — не люди. Наче ми — меблі, які можна пересунути.
Я не відповіла. Підійшла до шафи в коридорі, дістала папку з документами на квартиру і поклала на тумбочку біля ключів. Не відкривала. Просто поклала, щоб бачити.
Олексій обернувся.
— Мамо… — почав він, і я зупинила його піднятою рукою. Не тому, що не хотіла слухати. А тому, що як тільки він почне — я розсиплюся, і нічого вже не зберу.
Я взяла зі столу свій старий телефон, набрала номер Лізи. Довгий гудок. Другий. На третьому вона відповіла різко, ніби я заважала.
— Так?
Я стояла в коридорі, спиною до стіни. Біля ніг — ключі. На тумбочці — папка. За спиною — мій дім, який знає всі мої кроки.
— Лізо, — сказала я. — Приходь завтра. Не в кав’ярню. Сюди. З чоловіком. З документами, які у вас є. І з татом поговориш — він теж буде.
— Для чого? — в голосі одразу з’явилась підозра.
Я глянула на дверний замок. На подряпини біля ручки — ті, що з’явилися, коли колись заносили дитячий візок.
— Бо якщо ти хочеш ключі від мого дому, — сказала я, не підвищуючи голосу, — ти їх візьмеш з моїх рук. І подивишся мені в очі.
На тому кінці було мовчання. Таке, що я почула власне дихання.
— Добре, — нарешті сказала вона. — Прийду.
Я поклала слухавку і повільно зняла з гачка біля дверей маленький запасний ключ — той, що завжди висів «про всяк випадок». Поклала його на папку з документами.
Останній клацнув об картон тихо. Але в тій тиші було більше звуку, ніж у будь-яких криках.
