Я народилася у доволі великому та шумному місті. Там провела все своє дитинство та юність. Зараз про молодість уже можна забути, але жалітися не хочу. Позаду залишилося багато, а попереду ще більше. Тепер живу у власному будинку. Він мені дістався у спадок від батька.
Працюю у приватному санаторії медсестрою. У сім”ї щось не ладналося ще від тоді, як я народилася. Батьки розлучилися. Так ми й жили порізно. 12 років тому не стало мами, а ще через 7 помер батько.
Зі своїм чоловіком я познайомилася приблизно через рік після смерті тата. Вадим приїжджав до нашого санаторію. Там я з ним і пересіклася. Ми розговорилися. Потім почали зустрічатися і три роки тому я вийшла заміж.
Мій обранець з іншого міста. Сусіднього. Але я одразу заявила, що переїжджати туди не збираюся.
– Але ж робота.- бідкався він.
– У мене також робота. Ти айтішник. Можеш працювати з мого дому. А в мене тут знайомі, колеги. Я не звикну до нового місця. Переїжджай ти до мене?- запропонувала я йому.
Чоловік погодився.
Взагалі у своєму місті він орендував власну квартиру. Після закінчення університету з’їхав від батьків. Знайшов роботу і влаштовував самостійне життя.
Після нашої домовленості він розірвав угоду із орендодавцем, а відкладені гроші, які збирав на нове житло, витратив на машину для сім’ї та на техніку для того, щоб працювати віддалено.
– І на кого ж ти батьків покидаєш, сину? Не міг у нас пожити?- у сльози одразу ж кинулася свекруха.
Мушу зауважити, що у неї окрім Вадима була ще й дочка. Вона жила у тому ж місті, що й вся рідня. Тому причин для такого горя я не бачила взагалі.
– А я вже поприбирав і вечерю приготував.- часто хвалився Вадим, коли я поверталася з роботи. Він знав, що влітку у мене багато роботи – сезон, тому нічого дивного в тому, щоб допомогти мені по господарству, ні він, ні я не бачили.
Чоловік також працював, але з дому. Тому міг виділити трохи часу, аби приготувати поїсти чи помити за нами посуд.
Нас обох це цілком влаштовувало.
А коли мені випадала нагода побути вдома трохи довше, я старалася готувати для Вадима якісь делікатеси.
А взагалі він у мене обожнював випічку.
Усе йшло чудово. Ми обоє насолоджувалися одне одним та власним шлюбом.
Якось до мене подзвонила свекруха.
– Так на море хочеться. Ми до вас приїдемо.
Вона разом зі свекром вирішила завітати в гості. Нарешті. Досі вони все оминали такі нагоди, шукаючи відмовки. Після нашого весілля літали в Італію. Наступного літа були в Іспанії. І аж раптом вирішили й у сусіднє місто заїхати.
Я перечити не стала. А що такого? Я їм завжди рада. До того ж дім у нас великий. Маємо навіть декілька спалень. Можуть приїжджати хоч уже!
– У мене зараз напарниця в декрет пішла. Я і за себе і за неї працювати мушу. Тому багато часу вам приділити не зможу. – я одразу попередила свекруху, що буду дуже заклопотана. На це почула:
– Без проблем. То все дурниці. Море ми й самі знайдемо. Дорослі люди вже.
Матір мого чоловіка пішла на пенсію. Не працювала ніде, зате займалася вихованням усіх, хто тільки траплявся під руку. Спочатку виховувала сина, тоді чоловіка, потім взялася за доньку. На черзі був зять і аж нарешті онуки. Не дісталася вона тільки до мене. Але це тільки через відстань мені так щастило.
Свекор же працював. Працював наполегливо, тож дохід у нього був хороший. Настільки, що вони і в Іспанію злітати могли, і в Італію, і готель собі у моєму місті зняти, але свекруха наполягала, що жити упродовж усіх вихідних хоче у домі сина.
– Ми за сином скучили. І тебе добре не знаємо. Хотіли б краще познайомитися.- почала було мати Вадима.- Ти ж проти не будеш, правда?
– Ні, не буду. Чого ж мені перечити вам?
Коли настало жарке літо, свекри зібралися на море, себто до нас в гості. За день до того я зробила кілька салатів. Чоловік замаринував м’ясо і пообіцяв, що завершить приготування святкового столу сам. Він у мене вмів усе і ніколи нічого подібного не цурався.
А я не мала часу сперечатися. У мене робота. Я того дня працювала.
Зустрів Вадим свою рідню сам. Я ні про що навіть не переживала. Знала, що все пройде добре. Але навіть не уявляла, наскільки помилялася.
Коли повернулася з роботи, то помітила злі погляди свекрів. Що було не так, збагнути не могла: на столі були салати, м’ясо, чай, торт – що ж не так?
– Щось трапилося?- запитала я, порушивши мертву тишу.
– Нічого.- крізь зуби процідила свекруха.
– Точно нічого?
– Точно все гаразд.- відповіла жінка і знову запала тиша.
– Та як добре, якщо нічого доброго!- з-за столу підстрибнув свекор.
– А що вам не сподобалося?
– Як це ж так?! Рідні чоловіка вперше приїжджають в гості, а невістка навіть не зустріла їх! Навіть з роботи не відпросилася!
Я спочатку розгубилася, а тоді додала:
– Так от же я. Прийшла таки. А вас що не зустріли? Зустріли. Ви голодні? Ні, на столі он скільки всього є. Що ж тоді не так? Усе наче гаразд. Давайте чай пити.
– Не будемо ми чай пити.
– Якщо не хочете, то силувати не буду.
– Спокійно. Не переживай. Їй зараз перейде.- у розмову втрутився Вадим.
Але його словам не судилося здійснитися. Свекри тільки продовжували погіршувати ситуацію.
Ранок нового дня знову почався із докорів:
– Так і підеш, не нагодувавши гостей сніданком?
– У холодильнику все є. А, якщо не можете розігріти, то попросіть Вадима. Я ж поспішаю.
– У Вадима дружина є. Це її обов’язок.
– Я нічого не знаю. У нас обов’язки порівну поділені. Даруйте, я поспішаю.
Я зачинила за собою двері.
Я щиро вірила, що до вечора свекрам мине. Але й тут прогадала.
Після роботи мені знову довелося зіткнутися з їхніми невдоволеними поглядами.
– Ми тебе вже стільки чекаємо.- заявив свекор.
А я й не зрозуміла, до чого це все було. Для чого вони мене чекають? Вадим пригодував шикарну вечерю: посмажив картоплі, наробив бутербродів, протушкував м’ясо. Тільки це все чомусь стояло на столі геть холодне. Ніхто навіть не торкався їжі. Що ж не так?
– А що трапилося?
– Вечеряти хочемо.
– Так усе ж на столі стоїть. Вадим постарався.
– Ми хочемо нормальної їжі.
– А ця чим ненормальна?
– Може, у нашого сина дружина є? Ні? Це її обов’язок. І взагалі ми таке не їмо.
– Так, я дружина. Але я ще й працюю і гроші в дім приношу. Якщо вам не сподобалося те, що приготував ваш син, то візьміть з холодильника продукти і приготуйте те, що їсте ви. Не знайшли там нічого? Тоді скажіть і ми сходимо в магазин чи на ринок. Не бачу ніяких проблем.
– Ми ж в гості приїхали. А ти хочеш, щоб ми ще й цілий день біля плити провели?
– Ну, якщо ви гості, то й поводьтеся, як гості. А ні, то знайдіть місце, де до вас ставитимуться краще. Де ніхто не псуватиме нерви і готуватиме за гроші те, що попросите.
– Але нахаба.
– Ти це бачиш? Бачиш, яка у нашого сина жінка? Рідню з дому виганяє. А ми до них з усією душею! – закричав свекор.
– Виганяє? Це вона нахаба через те, що відмовляється вам прислуговувати? Та й гості з вас ніякі. А дружину ображати я не дозволю. Ми до вас також з усією душею. Вона ж одразу попередила, що зараз сезон і справ по горло. Не буде часу бавитися з вами.- заступився за мене Влад.
– Я тут більше залишатися не хочу. І ти туди ж! Батьків рідних проміняв на неї!- з місця підвелася свекруха.
– А на вас хтось нападав, що вас захищати потрібно?- здивувалася я.
Після цього свекри викликали таксі, зібрали усі свої речі, плюнули нам на поріг і поїхали, не зронивши більше ні слова.
А тоді потрапили до готелю, де працювала моя двоюрідна сестра.
Через деякий час я подзвонила їй. Було цікаво, як там поживає родина.
А сестра розповіла, що номер мої свекри забронювали ще два чи три тижні тому. Саме тоді, коли приїхали до нас. Ось такий спектакль влаштували. Не пізнати краще мене вони хотіли, а розсварити з Вадимом.
Ух я йому все розкажу!
– Ти ж у мене такий бідолашний. Увесь час вдома сам: їсти готуєш, прибираєш, переш. Яка ж дружина в тебе нікудишня. Як ти з такою живеш?
– І не кажи. Ще зараз навчуся речі прасувати і вже точно стану найнещаснішим чоловіком у світі.- засміявся Вадим.
А як з ріднею своєї другої половинки вживалися Ви?
На які компроміси доводилося йти?
