Маленькій Ані було всього 6 років, коли все її життя раптово перевернулося з ніг на голову. До вищезгаданого віку дівчинка, як і всі дітки, жила з батьками. Ходила в садочок і гадки не мала, якими жорстокими інколи бувають люди.
Того дня її додому привела тітка. Матері у квартирі не було. Татко сказав, що вона пішла назавжди, а сам він виховати Аню не зможе. Рішення було прийнято без врахування думки малечі. Її хотіли віддати в дитячий будинок. На деякий час. А опісля батечко обіцяв, що забере її додому і все знову стане, як було колись.
Аня, ясна річ, не хотіла йти до чужих людей, якщо в неї була повноцінна сім’я. Дітей приймають у спеціальні притулки тільки, якщо батьків у них немає. А тут… Дівчинка зовсім нічого не розуміла. Вона плакала батькові у плече і обіцяла, що стане найслухнянішою дитиною на світі. Але все було марно. Наступного дня її забрали до місцевого дитячого будинку.
Відчай Ані згодом переріс у ненависть до батьків. Зрештою, таких же кинутих дітей, як вона, у місці, куди її привезли, було дуже багато. Це тільки підсилювало образу на дорослих.
Перші декілька днів тато провідував доньку. Привозив гостинці, годував обіцянками. А тоді просто зник.
Приблизно у 15 років Аня перестала чекати, що її заберуть. Вона знала, що непотрібна нікому. Тепер у неї була тільки вона сама. Тому й горювати не було причин. Краще поберегти сили.
Якось до дитячого будинку привезли юнака. Такого ж віку, як і Аня. Молодик був дуже замкнутий, бо пережив утрату батьків. Він ні з ким не бажав спілкуватися і навіть бачитися.
Нашій героїні парубок сподобався. Щось її в ньому манило, тож дівчина вирішила за будь-яку ціну допомогти хлопцеві.
Так день за днем і Ані все-таки вдалося розговорити Антона. Вона допомогла йому залікувати сердечні рани й сама не помітила, як до нестями закохалася. Молодик, до речі, відповідав взаємністю, тож після 18-тиріччя обоє вирішили жити разом. Держава виділила кожному по одній квартирі й пара вчинила мудро: в одній жила, а іншу здавала в оренду. Бити байдики часу не було: почали здобувати освіту, влаштувалися на підробіток. Згодом, відчувши, що впевнено стоять на ногах, одружилися.
Минуло ще кілька років і парі захотілося й дитя народити. Але, як би не старалися, нічого не виходило. Сходили на обстеження. Лікарі сказали, що проблеми були в Антона.
Було невимовно сумно, але вдіяти молодята не могли нічого.
Була у них традиція кожних вихідних, накупивши всякого добра, їздити в дитячі будинки і роздавати діткам. Так трапилося і тієї суботи. Допоки віддавали нянькам гостинці, до них вибігла маленька дівчинка. Вона кинулася до дівчини з хлопцем і радісно закричала:
– Я знала, що ви приїдете за мною. Мамо і тату, я вас так люблю.
Того вечора вони обоє не могли заснути. Довго думали, що ж їм робити, а тоді дійшли до єдиного правильно висновку.
Наступного ранку Аня з Антоном повернулася до притулку. Тяганина з документами тривала понад три місці. І, як тільки все скінчилося, маленька Світланка переїхала до нового дому. А її батьки дізналися, що чекають на власне дитя. Тепер у них була справжня щаслива сім’я.
Чи є виправдання батькам, які відмовляються від власних дітей?
Що могло б стати вагомою причиною для такого вчинку?
