Ми з чоловіком як завжди ввечері проводили час удвох: дивилися фільм, розмовляли. Неочікувано задзвонив домашній телефон. Ледь чутно голос старенької сказав:
– Допоможіть, я вмираю. У мене немає ні їжі, ні води. Я сама. Не знаю, що робити.
У мене на секунду зупинилося дихання.
– Треба щось робити! – сказала я.
– Люба, не переживай. Це напевно чийсь невдалий жарт.
– Ні, коханий, я маю розібратися.
Перетелефонувала, чую хтось взяв слухавку.
– Бабусю, де ви живете?
– Соборна 18.
Це вже хоч щось! Чоловік пробив за номером код міста. Ми вже знали адресу і тому одразу зателефонували у поліцію. Пояснили їм ситуацію. Диспетчер пообіцяла допомогти.
Я хвилювалася як ніколи.
Наступного дня мій телефон почав розриватися знову. Я взяла слухавку:
Незнайомець сказав, що він з поліції, представився. Виявилося, ми повідомили їх вчасно. Бабуся, яку я чула, вже кілька місяців не встає. Чоловіка не стало, піклувався про неї син. Для зв’язку у них був телефон, але користуватися ним бабуся так і не навчилася.
За два дні до того дзвінка син потрапив на вулиці під машину. Опинився в лікарні, коли прийшов до тями, не пам’ятав себе. Мати ж весь цей час лежала, прикута до ліжка, не знаючи, що з ним сталося. Хотіла подзвонити, а мобільник опинився на іншому кінці кімнати – на столі.
Їй довелося сповзти з ліжка, доповзти до столу. Сяк-так вона дотяглася до трубки, але як дзвонити, так і не зрозуміла. Тоді вона стала навмання набирати номери, кілька разів навіть кудись потрапила, але там кидали трубку, коли чули її. Дзвінок нам був останнім – лежачи на підлозі, вона абсолютно вибилася з сил.
Коли поліцейські розкрили двері (теж потрібен час – довелося з сусідами говорити і інші процедури виконати), бабуся була без свідомості. Потім лікарі сказали, що якби ще трохи – врятувати її не вдалося б.
На щастя, все обійшлося благополучно. Пізніше нам подзвонив син бабусі, довго дякував, а потім розповів: його мама пішла на поправку.
Яка чудова історія!
А ви допомагаєте незнайомцям на вулиці?
