Вітя у свої шістнадцять вже виріс майже під два метри, був міцним, сильним і дуже спокійним. Ходив влітку з батьком в гори за каштанами і грибами, проходили вони кілометрів по тридцять за день. Взявши на плечі, тягав двадцятикілограмовий рюкзак. Відмінником не був, міг би, напевно, але не сидів над уроками. Зробивши по-швидкому, нісся з друзями до моря купатись. Купався з квітня до жовтня. У класі особливо ні з ким не дружив. Компанія була своя, дворова, перевірена.
У той день він посварився з матір’ю. Кімнату не прибрав, а вона чекала в гості сестру з племінником на десять днів. Тітку з братом він не пам’ятав, родинних почуттів до них не мав. І взагалі не розумів, навіщо вони їдуть. Спека +40 – виходиш на вулицю, і сонце немов б’є тебе.
Він пішов на море. Сьома ранку, саме час. Як завжди, подзвонив друзям, спустився з гори і вперед, уздовж залізниці. Купалися вони довго. Але до одинадцятої всі, крім нього, розбрелися по домівках. Він ще раз наостанок попірнав, проплив пару кілометрів і, переодягнувшись, як зазвичай, пішов назад.
Великого білого собаку він зауважив здалеку. Він стояв на шляхах, вила і не міг відійти. Шумів поїзд. Вітя побіг, на ходу дістаючи складаний ножик. Залізний дріт чіпати не став. Ледве встиг розстебнути нашийник і вихопити собаку. Відтягнув його якомога далі і озирнувся. Від кущів тікали двоє. «Ось гади!» – закричав він.
Собака дивився на нього сумно і віддано. Великий, ще по-дитячому товстенький, з довірливою щенячою мордочкою. Він зійшов із рейок і ляснув по боці: «Біжи, бідолаха».
Біля будинку почув, як хтось шумно дихає йому в спину. Собака наполегливо біг за ним. «Прямо як тінь, – подумав Вітя. – Що ж з ним робити? » Він відкрив двері своїм ключем, зайшов на кухню, пес – слідом. Батько і мати пили холодне пиво.
– Не приїде сестра, дзвонила пару годин тому. Не зрослося щось.
А Вітька і не засмутився.
– Ви мені обіцяли подарунок за те, що я в інститут вступив.
– Ну так, – відповів батько, – тільки ми не Рокфеллери, дорогого не зможемо подарувати. Але від своїх слів не відмовляємося.
– Грошей не треба, я хочу собаку.
– Якого? – запитала мати.
– Цього, – сказав Вітя і зробив крок у бік.
Білий собака теж зробив крок і знову опинився за його спиною.
– Ти ба, немов тінь за тобою слідом, – засміявся батько, – нехай живе, тільки на їжу йому сам заробляй, дуже він здоровенний. Та й, схоже, ще виросте.
Мати спробувала посваритися з батьком, але він тільки кулаком по столу стукнув: «Цить, жінка. Хоче пацан собаку в подарунок за інститут, нехай буде собака. Не мотоцикл просить».
І Тінь залишився жити в їхньому будинку. Спав на веранді або в побудованому для нього вольєрі, в будці. Вітя розбив скарбничку, купив повідець, нашийник і засіб від бліх. Знайшов залізний гребінець, вимив і вичесав шерсть. Він ще підріс, зміцнів. Собака був чудовий! Грізний і потужний, він ходив за ним всюди. Проводжав його в інститут або після занять на роботу. Йшов позаду, коли він гуляв з дівчиною, біг в магазин. Їх так і кликали: «Вітька і його Тінь».
– Бач, який алабай у Вітька розкішний, – говорив сусід. – І звідки у цих пияків такий відмінний собака?
Гроші пропонував непогані. Але Вітька відмовився. А батько з матір’ю сказали сусідові: «Може ми і бідні, але друзів не продаємо».
Час йшов, як швидкий поїзд. Наречену Вітя привів до себе в будинок. Йому дев’ятнадцять, їй вісімнадцять.
– Мам, присядь, – сказав Вітя.
– Та кажи, я постою.
– Мам, я одружуся. Реєструємося через чотири дні.
Мати опустилася на диван і схопилася за голову.
– Чуєш, Вітю, сходи за картоплею і цибулею, – сказав батько.
– Тату, я одружуся.
– Зараз прямо?
– Ні, через чотири дні.
– Ну і сходи за картоплею і цибулею.
І Вітя пішов за картоплею і цибулею.
Розписалися, весілля не було. Просто втрьох – він, Галя і Тінь пішли гуляти до моря. А потім Тінь довго чекав їх біля кафе. Через рік народився Антон. Синок підростав, Вітя і Тінь проводжали його спочатку в ясельну групу, потім в садок, потім в перший клас. А до другого класу Тінь провести вже не зміг. Встав 1 вересня, дійшов до хвіртки і впав. Лапи підкосилися. Вітя підбіг, він тільки зітхнув і сіпнувся …
Антон пішов в школу 2 вересня. А першого, в горах, в лісі Вітя копав могилу. Галя і Антон плакали. А він і плакати не міг. Якось гірко стало. Жив собака з ним, ніби й не любив. Живе і живе, раз прибився. Подвигів не скоював, життя нікому не рятував. А помер – і здається, що серце зупиниться … Притулившись до старого каштана, він закричав.
Вдома все було як завжди. Але ні-ні, та озирнеться Вітя, де Тінь. Або раптом згадає, що треба б вітаміни йому дати. Або здається, що гавкне він на вулиці. І ось так цілий рік …
Але одного разу Антон прийшов зі школи додому з таємничим видом.
– Мама, тато, ви мені подарунок обіцяли, якщо я отримаю п’ятірку за контрольну. Я отримав.
– Що хочеш, синку? – запитала Галя. – Стільниковий телефон?
– Ні, – відповів Антон, – давайте візьмемо собаку.
– Якого?
– Так цього. Він йшов зі мною до школи і назад.
І зробив крок в сторону.
Велике кошлате цуценя-підліток теж відійшов у сторону і знову встав за спиною Антона.
– Тінь! – вигукнув Вітя.
– Тінь … – засміялася Галя.
Утрьох вони вимили собаку у ванній. Тінь виявилася білою …
– Ти ба, знову ті бідняки такого відмінного пса десь дістали, – бурчав сусід. – І як так? А мені вічно з собаками не щастить …
У вас є собака? Яка в нього кличка?
