Я поспішала додому з лікарні. У мене буде двійня! Ось це так подвійне щастя. Декілька років я намагалася завагітніти, але марно. А сьогодні лікар каже, що у мене будуть двоє діточок. Довго не могла повірити та перепитала її 3 рази. Щоразу вона сміялася та казала, що це правда. Хутчіше піднялася до квартири, щоб розповісти про все Валерію.
Чоловік похмуро сидів на кухні.
– Мене скоротили на роботі. Однак, не думаю, що протримаюся там так довго. Кажуть, що скоро взагалі всіх звільнять та закриють завод.
– Не хвилюйся, все буде добре. Ми щось придумаємо. Життя налагодиться.
Тоді я нічого не сказала за вагітність. Не час. Почала шукати якийсь підробіток, бо зарплати чоловіка ледь вистачало на продукти та комунальні послуги. Раніше ми могли собі не відмовляти у відпочинку за кордоном, вечері у кафе чи новому одязі. А зараз купували макарони по акції. Живіт у мене щотижня ставав більшим та Валерій постійно жартував, що хоча ми мало їмо, але я все одно можу поправитися.
Я роздавала листівки, мила підлогу у супермаркеті та ще влаштувалася листоношею. А чоловік працював охоронцем на будівництві. Мені було важко цілий день стояти на ногах. Одного дня на прийомі у лікарки я не витримала та розплакалася:
– Я хочу мати дітей, але боюся, що у нас з чоловіком не вистачить грошей. Я боюся йому зізнатися, що вагітна!
– Знаю, як зарадити твоєму горю. Ми співпрацюємо з одним фондом по всиновленню новонароджених. Ти можеш віддати одного малюка іншій родині. Я знаю багато сімей, які з радістю приймуть його. – сказала медсестра та дала мені візитку.
Я довго вагалася. Не знаю, чи це правильний крок – віддати рідну кровинку до інших людей. Але ми не зможемо з Валерієм забезпечувати двох діток. Вирішила нарешті сказати чоловікові про вагітність. Того вечора я повідомила, що у нас буде хлопчик. Один. Мовляв, росте справжній богатир, раз у мене такий великий живіт. Звісно, що чоловік дуже зрадів. Але я не могла після такої брехні нормально спати.
Дітки народилися вчасно. Я знала, що чоловік мріяв про сина, тому вирішила його залишити. А на дівчинку навіть не глянула, попросила після пологів одразу її віднести геть. Декілька днів я плакала і через такий стрес у мене зникло молоко. Я бачила, як від щастя плакав мій чоловік, коли йому вперше дали на руки сина.
– Миколка, привіт. Я твій татусь… – прошепотів він та поцілував малюка.
Я з головою поринула у материнство. Поки чоловік пропадав на роботі, я доглядала за сином. Було важко, але ми впоралися. Намагалася не згадувати про дівчинку. Сподівалася, що зараз вона живе щасливо.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Микола виріс. Зараз йому 18 років, закінчив школу на відмінно та вступив у престижний університет. Ми з батьком пишалися його успіхами. Декілька місяців тому я проходила повз лікарню та помітила ту саму медсестру, яка розповіла про всиновлення. Не знаю, що тоді було у моїй голові, але я підійшла до неї та попросила розказати, як справи у моєї доньки.
– Я не маю права розповідати таку інформацію. Але з дівчинкою все гаразд, вона живе у хорошій родині. Батьки заможні, у них мережа одягу в нашому місці. Ось вам адреса – прошепотіла мені на вухо.
Я дала їй 100 гривень. Виявилося, що вони живуть неподалік від лікарні. Місто маленьке. Я побачила дівчинку. Красива білявка, яка на підборах йшла разом зі своїми батьками до машини. Посміхалася та про щось розповідала. Бачу, що вона щаслива з такими батьками. Але чи знає, що не рідна донька?
Одного дня Микола зателефонував до мене та сказав, що прийде ввечері з подругою. Невже у мого сина з’явилася дівчина? Я тоді наготувала смачні салати, спекла тортик та купила шампанське.
– Мамо, знайомся, це Ліза. – сказав син. Але я ледь не втратила свідомість. На порозі стояла моя донечка та мило посміхалася.
Побігла хутчіше у ванну та вмилася холодною водою. Цілий вечір не могла спокійно сидіти. Бачила, як син дивиться закоханими очима на неї. Коли дівчина пішла, я вирішила йому про все розповісти Валерію.
– Ні, це неправда.
– Вибач, але я тоді не могла…
– Досить. Треба сказати Колі правду. Нехай знає. Я вже проти їх стосунків, так не можна.
Декілька днів ми ніяк не могли почати розмову. Було боляче слухати, як син розповідає про стосунки з Лізою. Однак, у чоловіка вже здали нерви та він про все розповів першим.
– Ви це зараз серйозно? Просто скажіть, що вам не подобається дівчина і все. Не потрібно вигадувати казочки.
– Сину, це правда! Можемо навіть тест зробити, щоб ти переконався!
Ми тоді сильно посварилися. Коля накинув куртку та пішов геть. Не підіймав слухавку, повернувся тільки о 1 ночі.
– Я про все розказав Лізі. Знаєте, а я мріяв колись мати сестричку чи братика. Не хотів бути самотнім. А виявилося, що рідна мати просто так викинула сестру з нашого життя!
Після того випадку Микола нас всіляко уникав. Міг днями не ночувати вдома. Одного ранку я почула, як Коля готує собі сніданок. Тихо зайшла на кухню.
– Синку, я знаю, що вчинила неправильно. Але я тоді не могла залишити її…Скажи, будь ласка, як там зараз Ліза?
– Нормально. Вона з батьками переїхала в інше місто. Нормально відреагувала, коли я розповів всю правду. Я поспішаю на роботу, бувай. Буду пізно.
Ми з чоловіком звикли до відсутності сина. Має право ображатися на мене, адже я винна. Добре, що Валерій мене розумів.
Нещодавно у мене був ювілей. Запросили всіх родичів. Син знав, де буде відбуватися святкування, але чомусь довго не приходив. Ось вже всі гості прийшли, тільки біля мене був порожній стілець. Раптом до зали зайшов Коля з Лізою. У руках дівчина тримала великий букет троянд. Мої улюблені квіти.
– Вітаю, мамо, з таким чудовим днем! – сказала вона та міцно мене обійняла. Я не могла тримати сліз.
А ви б змогли пробачити жінці такий вчинок? Чи заслужила вона на другий шанс?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
