– Я вдома!
Таксист Петренко, вибивши ірландським танцем залишки сніжної рідини з підошов, зайшов до квартири і з шумом зачинив двері.
– Привіт! – відгукнулася зі своєї кімнати дочка Петренка, – Як зміна?
– Та як зазвичай у вихідні. Все їм завжди не так, чортові клієнти.
– Ну тату!
– Вибач. – Петренко заглянув в кімнату: дочка по-турецьки сиділа на дивані і щось набирала в ноутбуці, закусивши пухку губу. – У нас пожерти є щось, Дарина?
– Слухай. У мене іспит завтра, сиджу вчуся з ранку, не готувала нічого …
– Піцу замов тоді через інтернет свій.
– Ок! – Тобі мексиканську?
– І сиру нехай нормально покладуть цього разу, шахраї!
Петренко з пакетом пройшов в маленьку ванну, включив гарячу воду, відірвав від мильниці змилок, який прилип до неї. Подивився в дзеркало – ого, зовсім замотався з цією роботою: бородань з сивиною, та й підстригтися б не завадило.
– Ти прекрасний, годі й казати! – сказало Дзеркало з сарказмом. – Для неоліту там або раннього середньовіччя …
– Ой замовкни – беззлобно перебив посміхнувшись Петренко і дістав з пакета пахучий флакон з мийним засобом. – Я тобі «Хелпа» купив. Зі святом!
– Хоч не «Аромати весни», сподіваюся? Ці фабричні дурні взагалі коли-небудь нюхали справжні ромашки?!
– Не бійся, цей з лимоном.
– О, дякую!
Петренко вже зібрався йти, коли помітив, що у ванній щось не так. Його чоловічий шампунь. Він стояв на куті ванної. Але Петренко завжди ставив його на полицю. Це був один з непорушних законів перфекціоніста в зав’язці.
– Хто тут був? – запитав Петренко.
– Нікого, – швидко відповіло Дзеркало.
– Гаразд. Зараз розберемося, – грізно відповів Петренко і рушив в коридор.
– Стій! – крикнуло Дзеркало пошепки. Петренко зупинився і закрив двері. – Він нормальний пацан, її однокурсник, як я зрозумів. Прийшов тверезий, з апельсинками. Є декілька татуювань.
– Чому ти нічого не зробив?!
– А що я мав зробити по-твоєму?!
– Я не знаю … Злякати або … Він мився!!! А раз мився, значить вони … – Петренко вхопився за нестрижену голову.
– Ну так, пообнімалися трохи. Не малі діти вже.
– Та ти не розумієш, це ж катастрофа …
– Слухай. Катастрофа була 500 років тому, коли 12-річну…
– Я не хочу слухати цю дичину!!! – замахав руками Петренко.
– … а зараз знову все красиво було, свічки, музика, романтика, з поцілунками.
– Що значить «знову»?!
– Так вони зустрічаються з моменту вступу, перші чисті стосунки, все норм.
– Вона ж ще зовсім дитина … – Петренко важко опустився на край ванни. – Не розуміє нічого, не знає …
– Я все їй розповіло-пояснило, не бійся. Слухай, Петренко. Я знаю, ти зараз думаєш. Просто довірся мені.
… Будь-який нормальний чоловік не довіряє Дзеркалу, що говорить. Це дивно. Але Дзеркало Петренка – інший випадок. Воно потрапило до нього 12 років тому. Петренко був тоді в запої страшному – дружину його рак зжер, нічого не допомогло. Ні лікарі з терапіями, ні бабки з замовляннями. Петренко брів з магазину з черговим літром і побачив Дзеркало, що валяється біля сміттєвого бака.
– Заберіть мене до себе, чоловіче! – попросило Дзеркало.
Петренко посміявся, здивувавшись про себе такого виду «білочки», але Дзеркало забрав. Дзеркалу була тисяча років. Перші років 900 воно, як і личить промовистим Дзеркалам, займалося вихвалянням своїх господарів. Останнім це ніяк не допомагало, поступово перетворюючи їх у очманілих від власної «винятковості» пихатих виродків. Ця була стратегія виживання – коли господарі, опинившись в повному життєвому лайні, нарешті розуміли, що у всіх їхніх бідах винне улесливе Дзеркало, вони ніколи не розбивали його, а дарували «кращим друзям і подругам». І Дзеркало продовжували справно вганяти вже нових панів в запаморочення. Так робило і Дзеркало Петренка, поки не потрапило до одного австрійського художника.
Він був так собі талант, але за допомогою нового «друга» уявив себе найкращим у світі, і зрозуміло з’їхав з котушок, коли зрозумів, що перший же знайомий єврей пише в сто раз краще. Потім було дароване Дзеркало одному грузину (Дзеркало досі не позбулося жовтого нальоту тютюну з його трубки), роки війни і Голокосту. Тоді Дзеркало зрозуміло, що до будь-якої людини потрібен індивідуальний підхід. І попало до Петренка.
Спочатку воно мовчки спостерігало, як він пив, чекаючи його повернення в реальність. З досвіду Дзеркало знало, що моралізаторством тут не допоможеш. Але воно прорахувалося – в одну ніч Петренко зайшов у ванну, посміхнувся, зняв ремінь і повісився на батареї. Дзеркало горлало верескливим жіночим голосом «допоможіть, вбивають!!!», поки сусідське невдоволення не переважило байдужість і боягузтво, й ті не викликали поліцію.
Ті зламали двері і витягли Петренка із смертельної петлі. Він продовжив пити, і Дзеркало змінило тактику. Кожен раз, коли Петренко дивився в нього, воно показувало йому дочку. Через тиждень Петренко зрозумів натяк, вмився і закодувався. Потім він ледь не одружився з Дев’ятовською, але і тут Дзеркало його врятувало. Коли Дев’ятовська, закрившись у ванній, зателефонувала подрузі і розписувала квадратні метри Петренка, скаржачись на малолітню «перешкоду»,
– От чорт – нелюдським голосом заволав воно і показало дівчинку з «Дзвінка». Дев’ятовська впустила телефон в унітаз, вистрибнула з мереживних трусів і більше ніколи не з’являлася на горизонті.
Поки Петренко насолоджувався всіма принадами запою, Дзеркало займалося його шестирічною дочкою. Дитина ще вірила в казки, тому Дзеркало обожнювала і слухалася. За весь час Дзеркало терпляче відповіло на три мільйони питань, прокоментувало сім тисяч малюнків (в тому числі і на собі) та кулінарних рецептів. А після того, як Петренко виповнилося 13, воно вислухало 44 тисячі душевних історій про хлопчиків. Дзеркало допомагало Дарині одягатися, робило разом з нею уроки. Стимулами для всього цього були відображення таких «принців» і майбутніх Дарин, що та відразу впадала до підручників і ховала цукерки назад у шафу. Дзеркало гнобило, тролило і всіляко знущалося над ними обома, що було абсолютно не по Дзеркальному Кодексу. Але було по-людськи, і Петренко нікому його не передаровував – членів сім’ї дарувати взагалі не прийнято.
… І тому Петренко довірився Дзеркалу. Вийшов з ванної і попрямував до кімнати дочки.
– Піцу замовила, Даринка? – запитав він якомога безтурботним тоном. Але був огидним актором, і Дарина, подивившись на нього, відразу про все здогадалася.
– Воно здало мене, так?
– Але треба віддати йому належне – не відразу.
– Ось негідник полірований!
– Я все чую! – пробурчало Дзеркало з ванної.
– Кричати будеш? – запитала Дарина в батька.
– Запроси його як-небудь. Мені ж цікаво. І якщо він наркоман, нехай прихопить щось.
– Батько!!!
– Я жартую. Подивимося під піцу телик?
– Давай. Сьогодні «Месники» в одинадцятій.
– Дзеркало!!! Ти «Месників» будеш дивитися? Під свій «лимон»?
– А яка частина?
– «Ера Альтрон» на кшталт.
– Оооо. Тягніть мене в кімнату! Дарина, чур прищі на мене не тиснути!
– Тату, ну чого воно знущається?!
– Доню, Дзеркало стареньке, в маразмі, не звертай уваги. Зараз лимонним засобом на нього бризнемо, його взагалі від етилу рознесе.
– Оооо, смішно-то як, господи! Телефонуйте Боттічеллі – є тема для картини «Народження стендапера» …
Коротше, великий сімейний вечір розпочався.
Вам підняла настрій ця історія?
