За вікном був останній місяць зими. До маленького нежитлового будиночка під’їхала вантажна машина. Кузов вантажівки був забитий речами. У кабіні сиділи водій і жінка з двома дітьми. На вигляд жінці було років тридцять п’ять, дівчинка підліткового віку і хлопчик дошкільного віку. Двоє чоловіків вилізли з кузова і почали заносити речі в будинок. Водій теж приєднався до них. По сусідству жили люди похилого віку пенсіонери Єлизавета і Віталій Макаренки. Вони з цікавістю спостерігали через паркан за тим, що відбувається. Бабуся і дід з тривогою дивилися на новоселів: хто ці люди, чи можна з ними жити по сусідству. А головне – будиночок гнилий, дах провалився, і паркан ледь тримається – комусь же він знадобився, купили все-таки.
– Напевно, недорого купили. Колишні господарі довго не могли продати будинок. – зробила висновки баба Ліза, – і що змусило таку молоду з малими дітьми в цю розвалену хатинку переїжджати.
– Вероніка, принеси кошик з їжею, – попросила жінка дочку. Вероніка струснула косичками і побігла за кошиком. Хвіртка закрилася, і нові мешканці будинку закрилися в ньому до ранку.
– Тихо, хлопці! Зараз буде оголошення, – сказала класний керівник восьмого класу Лідія Павлівна, – в цю суботу уроки будуть скорочені, потім проведемо суботник. Будемо займатися прибиранням пришкільної території. Пролунав голос з останньої парти:
– А що з собою потрібно принести?
– А ти, Коновалов, як ніби перший раз на суботнику, – зробила зауваження Лідія Павлівна, – відра, граблі. Мітла є в школі, візьмемо у завгоспа.
– Так, а чому дошка брудна? В чому справа? Вероніко, намочи ганчірку і вимий дошку. Вероніка, нова в класі, прийшла близько місяця тому. Вона взяла ганчірку і вийшла з класу. – Прибирати біля школи – це дуже добре! А могли б ми провести суботник у дворі Сидоренка? – запитав Саша Сурмак, активіст і редактор шкільної газети.
– Ти що? З дуба впав? – прокоментували із задньої парти.
– А що в цьому поганого? – підтримала ідею Таня Чайкіна, сусідка Вероніки по парті. Дівчатка вже встигли подружитися. – Там у дворі стільки непотрібного мотлоху залишилося від старих господарів. І допомогти їм немає кому.
– Мені здається, це зайве. Я навіть не знаю … – невпевнено вимовила класна керівниця, – в будь-якому випадку потрібно спочатку порадитися з Віктором Володимировичем.
– А що клас думає з цього приводу? – запитав директор, чоловік у віці, з помітною сивиною у волоссі.
– Велика частина «за». Потрапили під емоційний вплив. Сурмак, зі своїми лідерськими якостями, може їх хоч на Північний полюс заманити.
– Під емоційний вплив … – задумливо повторив директор, – ось згадую воєнні часи. Я тоді ще підлітком був. Люди допомагали один одному, як могли. Мама Вероніки виховує дітей одна. Тим більше вони недавно переїхали. Потрібно допомогти влаштуватися на новому місці. Я думаю, що хлопці висунули хорошу пропозицію. Тільки спочатку потрібно із завгоспом порадитися. Іван Васильович повинен мене підтримати.
Пройшов тиждень. До воріт старого будиночка під’їхала вантажівка з робітниками. Поруч маячили школярі з відрами і граблями. Через пів години весь непотріб від будинку був вивезений. Новий паркан поставили в цей же день. За три дні зробили новий дах. Допомога однокласників більше була не потрібна, і діти здалеку спостерігали за перетворенням старенького будинку.
– Люба, через декілька тижнів поставимо тобі нову піч, – пообіцяв Іван Васильович, – пічник звільниться і відразу до тебе. Люба розгубилася і тихо прошепотіла «спасибі». Жінка досі не вірила, що все це зробили безкоштовно.
– Поки пічник у тебе буде працювати, нехай діти у нас поживуть, – запропонували пенсіонери Макаренки, – та й ти приходь.
– Дякую Вам, – голос Люби затремтів, – я ж сама сільська. Це пізніше я в дитбудинок потрапила. Чоловік помер від важкої хвороби, а ми з дітьми одні залишилися. Та й квартири у нас своєї не було. Грошей було мало, довелося купити це житло, на яке ледве нашкребли, – розговорилася жінка.
– А ти переставай сльози лити. Що було, те загуло, – підтримала сусідку баба Ліза, – а від допомоги не відмовляйся. Не соромся. Людям потім добром все повернеться.
Після суботника, проведеного з ініціативи Саші Сурмака і Віктора Володимировича, пройшло близько місяця. Лідія Павлівна, постукала в кабінет директора.
– Заходьте, Лідія Павлівна. Щось трапилося? – поцікавився Віктор Володимирович.
– Та не те щоб сталося, – нерішуче почала класна керівниця, – я хотіла сказати з приводу суботника, проведеного у наших нових жителів. Сурмак, ініціатор допомоги, небайдужий до Вероніки. І, я думаю, він у своїх цілях використовував працю однокласників. По-моєму, це аморально … Директор відклав папери, встав з-за столу і підійшов до Лідії Павлівни.
– Добре. Нехай навіть Саша закоханий в цю дівчинку. Припустимо, тільки тому запропонував допомогти. Але Ви бачили, яке добре діло ми зробили? Скільки людей запропонували свою допомогу безоплатно. Жителі села навіть по-іншому почали ставитися до новоселів, і прийняли їх як своїх.
Віктор Володимирович сів на місце. – У цьому вся мораль, Лідія Павлівна. чи Вам щось ще не подобається?
– Ні, – зніяковіла класна керівниця, – я просто вважала за потрібне донести до Вас інформацію.
– Тоді тема закрита. Гарного вам дня. А клас у Вас просто відмінний, діти молодці! Лідія Василівна зніяковіло пішла з кабінету директора.
– Любо, візьми молоко. Я тобі принесла трохи, – сказала Єлизавета, поклавши банку на стіл.
– Дякую, Вам велике, тітка Ліза, виручаєте нас.
– Не пошкодувала хоч, що в село переїхала? – поцікавилася сусідка.
– Ні разу! А дітям як в селі подобається, як ніби завжди тут жили і народилися тут. А головне, будиночок тепер наш. – сказала Люба, копаючись у новій печі. А душа жінки в цю секунду раділа, вона дякувала людям за допомогу і підтримку.
Ви б погодилися допомогти своїм односельцям?
