Декілька днів батьки готувалися до приїзду свого сина. Пані Орися з ранку до ночі крутилася на кухні, щоб зготувати улюблені смачненькі страви Антона, а Василь Павлович прибирав у кімнаті, поставив стіл, навіть до сусідів за додатковими кріслами йшов. На таку гостину запросили майже всіх родичів!
– Синку, але чому так швидко? Знаю, що у деяких ще навіть сесія не закінчилася!
– А я ж на відмінно навчався. От перший склав всі екзамени, перший захистив диплом. Як ви хотіли – червоний.
– Ну це дуже добре! Скоро вже мають приїхати гості, відсвяткуємо твоє таке досягнення!
– Якщо все добре, то значіть, що я вільний.
– Почекай! Батько домовився, щоб тебе взяли на фірму, де він працює. Все готово, тебе завтра чекають на співбесіду!
– Сину, а ти чому такий засмучений? Не хвилюйся, там хороша зарплата, з часом буде більша! Та й кар’єрний ріст тобі забезпечено!
– Ну але мене хтось запитував? Можливо, що у мене є інші плани та мрії!
– Ти ж закінчив такий престижний економічний університет! Що тобі ще для щастя треба? Ну якщо ти хочеш працювати десь за 3 тисячі гривень, то ми тебе не тримаємо. Хотіли зробити тільки якомога краще!
– Та мова взагалі не за професію чи посаду! Не цим я хотів займатися все життя. Ви змусили у школі вчитися старанно, замість друзів та вільного часу – підручники та репетитори, навіть самі обрали університет. Але це не моя мрія!
Син відчинив шафку, де були заховані невеликі літачки, які він колись зробив власноруч.
– Я не хочу працювати разом з батьком. Завтра у мене перший робочий день на авіаційному заводі. Я успішно пройшов співбесіду, буду там працювати інженером.
– Синку, можливо, це є час передумати? Та хіба це перспективна робота?
– Та у нас всі у родині були фінансистами! А ти ось так хочеш егоїстично вчинити з нами?!
– Мені все одно. Я не хочу сидіти у чотирьох стінах та мати справу з цифрами та звітами. Хочу літаки будувати. З дитинства ними захоплююся! Але ви жодного разу мене не підтримати та забороняли навіть думати про таку професію, як пілот!
– Ну якщо тобі все одно, то можеш забирати свої речі та більше ніколи сюди не приходити. Ти нам більше не син!
Антон зібрав всі свої фігурки та одяг в одну валізу.
– Синку, благаю тебе, не йди! Батько не витримає такого удару, а в нього хворе серце!
– Матусю, я обіцяю, що все буде добре – він посміхнувся та поцілував стареньку у щоку.
Тоді всі гості сиділи щасливі. Хвалили батьків за смачні страви. Тільки ось одне крісло було порожнє – він скоро повернеться…
Можливо, що батьки надто сильно опікувалися сином? Антон вчинив правильно?
