Я багато чула про родину свого чоловіка. Тож спочатку знала їх тільки заочно. А згодом мені випала нагода познайомитися з ними вживу.
Коли ми приїхали до неймовірно красивої місцини, то нас зустріла родина мого судженого. Дуже цікаві та щирі люди. Чорні очі, смагляве обличчя, до блиску білі зуби – це поєднання було їхньою родзинкою. А ще вони мали цікаву вдачу. Могли годинами кружляти в танку і наспівувати пісень. По-доброму чудернацькі люди були.
Але вирізнялася між ними одна дівчина. Найвродливіша. Звали її Марією. Вона була дружиною якогось троюрідного племінника. Сьома вода на киселі, але все одно рідня.
Але дивувало мене в цій жінці не все те, про що я писала вище, а те, що вона всюди і завжди з’являлася зі своєю маленькою донею. Спровокувала це геть не велика любов до дитини, а важка хвороба. Маля у два роки не могло самостійно рухатися. Тільки важко дихало привідкритим ротиком, жадно хапаючи повітря. Марія ніколи про доньку і мови не заводила. Тільки знизувала плечима, важко видихала і ховала сльози. Дитині давали не більше року на життя.
А далі дороги із чоловіковою ріднею нас роз’єднали. Коханий знайшов роботу в іншому місці. Ми переїхали туди і я надовго втратила контакт із Марією. Чула тільки, що її в Америку забрала до себе сестра Рита. Там, мовляв, удочерила племінницю і домоглася для неї дорогої операції.
І ось місяць тому, коли з тієї миті, як ми востаннє розпрощалися, минуло цілих 25 років, до мене раптом подзвонила Марія. Вона казала, що її донька Анна хоче приїхати до рідної бабусі в село. Я повинна була зустріти дівчину в аеропорту і посадити в автобус.
Щиро визнаю, що очікувала побачити хиленьку, маленьку, зморену боротьбою за життя дівчинку. Натомість до мене впевнено крокувала висока брюнетка, у якій я ніколи і не впізнала б Анну.
Кілька хвилин я розпитувала, як у неї справи, тоді запропонувала показати місто, але усі мої пропозиції дівчина відхиляла. Вона тільки запитувала, який автобус довезе її до бабусиного села. Я заперечила і погодилася підвезти її власним авто.
Діставшись до рідного дому, Анна побачила перед собою худеньку стару жінку, яка заледве могла зробити зайвий крок. Тріснуте скельце від окулярів, потріпаний роками халатик, заношене взяття – онучка насупилась.
Далі жіночка завела нас у дім. Хотіли пройти до її кімнати, але виявилося, що такої у неї не було. Це насторожило Анну. У домі вони знайшли ще три просторі спальні на другому поверсі, а також більярд та зал для фізичних тренувань. Старенькій же доводилося тіснитися на розкладному диванчику в кухні.
Це геть обурило Анну, але вона мовчала.
Ввечері біля дому зібралася вся родина. Як і годиться, усі пили та їли, балакаючи про своє. Але опісля розпочалася серйозна розмова.
Виявилося, що нещодавно не стало чоловіка бабусі. Після цього його невеличкий бізнес прогорів і годувальників, незважаючи на юрбу в домі, у жіночки не було. Та й сама вона із п’ятьма дітьми ніколи не мала часу на роботу. Тож під старість ще й без пенсії залишилася.
Роки ж брали своє і чималі кошти йшли на лікування старої. Зараз потрібна була операція. Але допомогти не було кому. Вся рідня просто зараз стояла на подвір’ї і кожен із них розводив руками, запевняючи інших, що саме зараз грошей у них майже немає… Може, якось потім з’являться. Тоді точно допоможуть.
Анна спостерігала за перекиданням відповідальності і мовчала. Бачила це і я. Помітила, що дівчину це неабияк обурювало.
Після розмови усі роз’їхалися. Ми з Анною також повернулися до міста.
Наступного ранку ми обидві опинилися в банку, де онука відкривала рахунок на ім’я бабусі. А паралельно бідкалася, що тільки закінчила університет і сама ще сплачує кредити, тому грошей надсилатиме не дуже багато.
Потім ми зайшли у магазин з технікою і Анна для чогось купила новий гаджет. Сказала, що це для бабусі. Я тоді ще здивувалася, навіщо старенькій такі еволюційні прориви у техніці? Їй би ліків купити. Але дівчина стояла на своєму. До села вона тоді повернулася сама. Сказала, що дорогу вже знає.
Так ми з Анною розпрощалися і після останніх відвідин батьківського дому вона повернулася в Америку.
Через кілька днів до мене прибігла обурена тітка. Вона кричала, когось звинувачувала і сильно розмахувала руками. Спочатку я не розуміла геть нічого. Але, трохи заспокоївшись, та мені все розповіла.
Виявляється, того дня Анна виставила дім бабусі на аукціон. Для цього, власне, і купила старенькій гаджет. У молодості бабуня з дідусем вибудували величезний будинок на 400 квадратних метрів, де тепер жіночка жила із наймолодшим сином та його сім’єю. Якщо вдячності за те не було ніякої, то й хату тримати не було причин. Через деякий час на оголошення відгукнулися і купили заміську ділянку за доволі великі гроші. Половина пішла на операцію старенькій. Половина – на рахунок у банку. А на невеличку частинку зі збереженнями жінки їй купили власний маленький будиночок.
На запитання сина, де ж йому тепер жити, бабця відповідала просто: зароби.
– Ти бачиш яка? Приїхала і наробила проблем!- обурювалася тітка, ледь стримуючи сльози.- Он воно як буває. А тепер і той син у лікарні. І що нам робити? Ой натворила!
Анна і справді виявилася хитрою дівчинкою. Справді, як сказала жінка, “натворила”. Але, вважаю, вона вчинила цілком правильно і провчила нахабних родичів.
Чи схвалюєте Ви вчинок Анни?
Чому?
